Зазирни у мої сни. Макс Кідрук
Читать онлайн книгу.
s>Джо Гілл. NOS4A2
Неврологи загалом переконані, що всі психічні процеси мають під собою конкретне нейробіологічне підґрунтя. Згідно з цим припущенням – і за наявності довершених засобів вимірювання мозкової активності та хороших математичних моделей мозку – в принципі, не повинно бути перешкод для того, щоб декодувати візуальний вміст таких психічних процесів, як сон, пам’ять та óбрази… На сьогодні нам невідомо, чи процеси на кшталт сновидінь реалізовані в людському мозку в функціонально подібний до сприйняття {візуальних образів} спосіб. Але якщо це так, то у нас є реальна можливість… розшифрувати мозкову активність під час сну чи мріяння.
Колись давно батько наказував мені перейматися лише тим, що я здатен контролювати, і ніколи не турбуватись через те, що контролювати неспроможний.
Він багато чого говорив, мій батько. Наприклад, що тяжка праця переважить талант, якщо талант відмовляється тяжко працювати. І що за «спробую» медалей не дають. І що лише чемпіон боїться програти, а всі решта бояться виграти. Батько – тренер хлопчачої волейбольної команди Рівненської районної ДЮСШ – мав у запасі з десяток схожих висловів. Гадаєте, вони комусь допомагали? Навряд. Сумніваюся, що вони надихали кого-небудь, окрім нього самого.
У сорок один у батька діагностували цукровий діабет. Хвороба виявилася задавненою, тож поки її перебіг узяли під контроль, устигла дати ускладнення на очі та серце. Особливо на очі. За рік після першого візиту до лікаря він перестав упізнавати людей на відстані далі ніж за п’ять кроків від нього. Матір повезла його до Луцька, де у приватній клініці йому зробили лазерну фотокоагуляцію – точкове припікання сітківки, що на якийсь час зупинило розростання кровоносних судин.
Пригадую, як невдовзі після операції батько прийшов додому напідпитку. Мама – вчителька української мови та літератури – ще не повернулася зі школи. Ми були самі. Він сів біля мене на табурет і почав говорити. Я думав, він нарікатиме на життя, на хворобу, але ні, він говорив про сім’ю та ще – дуже плутано й незв’язно – про любов і повагу. Говорив довго, завершивши розлогий монолог черговою псевдофілософською фразою: «Не можна втримати в серці те, для чого там немає місця». Тринадцятирічний я насилу стримався, щоб не пирснути. Тоді його слова здавалися кумедними. Не так слова, як те, що вони злетіли з уст сорокадворічного напівпрофесійного тренера напівпрофесійної волейбольної команди, який півжиття проходив у спортивних штанах і кедах. Із замацаним свистком на грудях. Не втримуй у серці те, для чого там немає місця. Мене розсмішило, що батько вірив у дурниці, які говорив.
Усе це було до того, як я його зненавидів. Певна річ, зненавидів не через висловлювання. Не через те, що він був поганим батьком, бо загалом поганим він не був. І навіть не через те, що одного дня – я закінчував десятий клас, а йому щойно виповнилося сорок чотири – він, не сказавши ні слова, пішов із дому. Тихо вдягнувся, тихо причинив за собою двері та більше не повернувся. Ми з матір’ю перелякалися, звернулися до міліції, і за два дні його знайшли. Ну, тобто як знайшли. Батько зателефонував і повідомив, що не житиме з нами, додавши щось іще – мати, захлинувшись слізьми, впустила телефонну трубку, а я, підхопивши її, не розчув до пуття, – чи то щоб ми не турбувалися, чи то щоб ми не турбували його. Все.
Але не в цьому причина.
Я не спав усю ніч. І не до кінця розумію, що тут роблю. Чорт…
Я зненавидів його через те, що він так і не пояснив чому.
Невже атмосфера в сім’ї була аж такою нестерпною, що він у сорок чотири роки покинув усе й пішов із дому? Час від часу батько з матір’ю сварилися, але жодна зі сварок не переросла в затяжний конфлікт. Упродовж дев’яти місяців після його зникнення ми з мамою уявлення не мали, куди він подався, поки один із його колег із Рівненської обласної федерації волейболу, перестрівши матір на вулиці, не розказав, що Євген Белінський живе тепер з іншою жінкою. Тринадцять років відтоді спливло, а я ніяк не можу зрозуміти: на хріна він їй здався? Хворий на діабет, підсліпуватий, зі слабким серцем. Чужий. Невже вона дбала про нього краще, ніж це робила б мама? Ніколи. Хоча, можливо, мені просто подобається так думати, оскільки я так і не змирився з тим, що він не прийшов по речі. Йдучи, батько забрав із собою лише паспорт і водійські права. Одяг, білизна, взуття, книги, командні фотографії, а також потемнілі від часу кубки й медалі з фальшивою позолотою – все залишилося. Цей мотлох досі лежить на антресолях.
Я добре пам’ятаю батькові висловлювання, проте мушу напружуватися, щоб пригадати його самого. Намагаюся згадати його, коли ми жили разом, але розумію, що це марно. Гадаю, це неможливо в принципі, як неможливо насолоджуватися вишуканістю форми склеєної з уламків вази, вдаючи, наче не помічаєш грубих швів, які огидними шрамами розсікли малюнок на порцеляні. Звісно, ваза була чудовою. Колись. Давно. До того як розбилася.
Отак і з батьком. Я просто не можу згадувати його окремо від його щезнення. Спогади крихкі. Я усвідомлюю це, але однаково прагну воскресити в уяві