– Подивіться, а сніг знов почав сильніше падати.

      Вона простягнула руку вгору, мимоволі зачепила долонею гілку старої яблуні і струсила з неї весь сніг. Той посипався їй на голову й оголив кострубаті покручені галузки. Мить стояла засипана снігом, тоді тихенько розсміялася.

      – І все одно тут гарно. Ще трохи постоїмо тут. Добре?

      – Навіщо? – Адам теж усміхнувся і, щоб зігріти дружину, прикрив її полою свого хутра. – Ліпше йдемо додому. Ще змерзнеш тут мені. Відчуваєш, як до ночі позимніло?

      Вона усміхнулася й щільніше притиснулася до нього.

      – Нехай. Мені все одно тут добре.

      Раптом щось собі пригадавши, вона ледь відхилилася, обережно торкнулася пальцями снігової пороші на плечі Адама і змела сніг із темного ворсу його хутра.

      – А пам’ятаєте? Тоді, як ми вперше… – не договорила, бо й не мусила.

      Усміхнувшись, Адам, як тоді, перейняв її руку і, зовсім як тоді, підніс її долоню до губ та спробував зігріти подихом.

      – А ти в мене, виявляється, й зараз така ж нерозумна дівчинка, – дивився на неї так, що й не мусив нічого казати. Вона розуміла його без зайвих слів. – Бачиш, я ж обіцяв, що все у нас з тобою буде добре.

      Кивнувши, Анна тихенько розсміялась і знов пригорнулася до Адама. Нарешті коло їхнього життя замкнулося і вже не випростається у спіраль. Вони завжди будуть разом. Вона знов глянула кудись поверх плеча Адама в темряву ночі. Сніг тихенько падав і вкривав галузки старої яблуні тоненьким серпанком снігу. Відчувала, що любить Адама з такою силою, що аж дихати від надлишку емоцій було важко.

      – А знаєте, я хочу зістарітися з вами. А більше мені нічого й не треба.

      Адам розсміявся.

      – Дурненька моя. Я не зістарітися з тобою хочу, я хочу з тобою довго жити.

      Дивлячись на нього так само серйозно та зосереджено, вона кивнула.

      – А ми й житимемо. Довго-предовго. Аж доки у нас стане на це сили і Божої ласки…