Коли приходить темрява. Ксенія Циганчук
Читать онлайн книгу.
жаль, ні. Я займаюся цією справою, мені потрібно з вами поговорити, проте не по телефону. Де ми з вами могли б зустрітися?
– А ви що, з поліції?
Я не наважився брехати.
– Ні, проте зараз працюю на них. То де й коли ми можемо зустрітися?
Здавалося, цей Вітя все ще не міг утямити, що відбувається. Подумавши кілька секунд, він відповів:
– Можна зустрітися в кафе «1 + 1». Знаєте, де це?
– Так, приблизно знаю. О котрій? Зможете за годину?
– Зможу, я тут якраз недалеко живу.
– Чудово. Я середнього зросту, невеликої статури. Досить коротко стрижене волосся, на підборідді велика родимка. У руках триматиму… – Я задумався. – У руках триматиму газету. На мені будуть джинси та біла футболка.
– Зрозумів. Думаю, упізнаю. – Хлопець швидко кинув слухавку.
Терпіти не можу такої неввічливості!
Годину по тому я був у домовленому місці. Більше того, у кафе я сидів уже хвилин двадцять. Номер Віті не відповідав. Це почало мене дратувати. Раптом зовсім поряд хтось промовив:
– Не став брати слухавки, аби не палити вам гроші.
Я здригнувся й різко озирнувся. Поряд стояв хлопець на вигляд років двадцяти.
– Вибачте, не знав, що так вас налякаю. – Він сів навпроти мене.
До нас підійшла офіціантка.
– Пиво, – замовив він. – «Оболонь» є?
– Є. А ви що будете? – звернулася дівчина до мене.
– Я нічого не хочу, дякую.
– На службі не вживаєте?
– Прошу? – не зрозумів я його запитання.
– Кажу: на службі не вживаєте? – іще раз запитав він, потерши своє заспане обличчя.
Скоріше за все, після мого дзвінка хлопець ще поспав. Від нього тхнуло перегаром. Більше того, мені стало зрозуміло, що він усе-таки вважає мене ментом. Я не став цього спростовувати.
– Так, не вживаю. Ви праві. – Дівчина глянула на мене з цікавістю й, нічого не відповівши, пішла виконувати замовлення.
– Отже, Тьомку таки пришили? – розпочав розмову Вітя, уп’явши в мене свої сірі водянисті очі. Від такого неочікуваного запитання я аж розгубився на хвильку.
– Наскільки розумію з вашого запитання, ви не здивовані?
– Ну, не сказати, що взагалі не здивований. Останнім часом я мало з ним спілкувався. Це раніше ми частенько зустрічалися. Був тоді в нас спільний друг. Потім він поїхав на заробітки до Португалії, а я знайшов роботу. Тьома теж постійно був зайнятий. Так і вийшло, що ми мало бачилися.
– А чим жив Артем Заречнюк?
– Та то тим, то тим. Нормальної роботи він не мав. Через це в нього постійно були проблеми з дівчиною.
– Вибачте, я переб’ю: його дівчину звали Альоною?
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного