Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко
Читать онлайн книгу.
хтось у нашу хвіртку стукає. Може, той червоний жених вернувся. Він-то хлопець нічого, але нехай їде своєю дорогою. Провів я його по честі й по совісті. Чого йому ще від мене треба?
Проня поспішила до хвіртки, а сама так перейнялася Савиними думками, так їй було його шкода, ще і майбутнє, про яке мало розуміла, дуже лякало, тож, думаючи про своє, незчулася, як голосно і неприязно спитала:
– Чого тобі, хлопче, треба? Усі вже сплять, Афанасійович мій уже давно спочиває.
– То ти до нас, Проню, чи когось іще чекаєш? – почула знайомий голос у відповідь.
Швидко відчинила хвіртку. Перед нею стояли поважні люди – Савині приятелі – Архип Невжинський, Никифор Левенець і Пилип Ковшар, яких теж не так давно куркулями охрестили.
– Та ні, не до вас, звичайно, – зніяковіла за свої слова. – Ви, мабуть, за грошима, то сонце вже сіло, гроші ввечері не віддають, самі знаєте, щоб самому без копійки не залишитись, а вранці Сава сам вам привезе. Приїхав він, усе продав, так що завтра гроші.
– Та ми не те щоб за грішми, ми на розмову до нього приїхали. Усі кажуть, що він по селу вранці їхав у поганій одежі та ще із червоноармійцем поруч, то ми попоралися і вирішили взнати, що то воно таке, – говорив Ковшар, який завжди любив розмірковувати і ніколи не поспішав.
– Тоді заходьте до хати, бо я на те вам нічого не скажу, а Сава, може, що й розкаже. Схоже, що діло дуже серйозне.
– А ти, Іване, додому їдь, чого під двором стояти, ми, мабуть, затримаємось, – наказував Ковшар своєму синові, який сидів на широкій бричці за погонича.
– Ви що, тату, поночі пішки йти будете?
– А чом би й ні? Архип тут частенько поночі ходить, вірніше, не ходить, а нишком пробирається, то він усі ямки знає і нас проведе.
– Ви чого там, Полікарповичу, на мене бочку котите? – не стримався набагато молодший Невжинський, якого вони інколи інтелігентом називали.
– І до кого це ти вечорами зачастив на цей куток? Мені не спиться, то я блукаю іншим разом по двору та по вулиці, а в тебе не про сон діло!
– Воно вам треба? А коли й ходив, то що? – сердився той на нього, бо, здавалося, усі до нього прискіпувалися, придиралися, а може, заздрили, бо він і сам відчував, що будь-яке діло в нього справніше виходить.
– Заходьте швидше, чого у сінях топтатися? Сава не спить і буде радий вас бачити, – запрошувала Проня, відчиняючи перед ними хатні двері.
– Доброго вечора тобі, Саво! З благополучним поверненням! – хором віталися гості. – Може, ти стомився, а ми поговорити прийшли. Не сидиться нам удома, хотіли тебе послухати, бо різні розмови ходять, хто правду розказує, а хто брехнею тішиться, – промовляв Ковшар, погладжуючи за звичкою свою трохи посивілу чорну бороду.
– Проходьте, проходьте, за стіл сідайте, в ногах правди немає, як люди кажуть. А за столом воно легше бесіда піде, – запрошував гостей. – Неси нам, Проню, горілочки та ковбаски дістань смачненької з бодні, потолкуємо та разом і повечеряємо, бо мішаю ложкою оцей борщ, а до рота і нести не хочеться.
– Ми почули, що ти в обірваній одежі на коні їхав селом та ще поруч із червоноармійцем,