Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко
Читать онлайн книгу.
зробили. За що ви їх так лаєте, тату? Он люди, які з Чернігова та Києва до родичів поприходили, кажуть, що ні заводи, ні фабрики не працюють, кругом розруха і голод. Говорять, що винна війна, яка з чотирнадцятого року йшла, тепер перевороти різні та громадянська, і все на нашій території. Був би мир – усе б наладилося. А більшовики обіцяють мир і порядок, тоді ми ще краще заживемо. Гриць учитися буде, а ви мене, татку, заміж віддасте. – Маня, блискаючи лукавими очима, пригорталася до батька.
– Тобі і справді хтось у душу запав, дивись мені! Більшовики їй хороші! – посварився пальцем, ледь стримуючи хороший настрій. – Ніяких вечорниць, поки всі перевороти не скінчаться, – гримнув, посміхаючись у вуса.
Гриць підганяв коней, щоб швидше бігли, Маня, насупившись, сиділа мовчки на возі, а Сава думав про своє. Дівчата позаду затягли нову пісню – про неволю та про кайдани, а Сава все гадав, де він її раніше чув. Вона часто приходила йому на думку, і він мугикав ту сумну мелодію. Та раптом аж у холодний піт кинуло: згадав, що чув цю пісню колись у Смоленську. Її співали каторжники, яких гнали до Сибіру. Вони йшли спокійно, підтримуючи один одного, впевнено ступали своїми збитими за дорогу чобітьми, через дірки в яких часто виглядали онучі і голі пальці. Ступали ними по мерзлій холодній землі пізньої осені. Люди були чужі, незнайомі, але все одно так стискало у грудях, коли дивився на них. Йшли вони майже через центр міста, де вздовж дороги стояли люди. До них поспішали інші, щоб подивитися на тих політичних, як їх тоді називали. «І що вони такого накоїли? І кому не вгодили?» – такі слова весь час чути було між людьми. «Раз політичні, значить, за нас боролися!» – кричав хтось із натовпу. «Мужайтеся, хлопці! Ми з вами! Бережи вас Боже! Це ж наш люд простий, а не вбивці!» – чути було чоловічі та жіночі голоси. Та брязкали далі кайдани, тенори й баси зливалися, і та сумна пісня линула над містом, над чорними голими осінніми полями. Завивав холодний вітер, пробирав до кісток, люди не розходилися, дивилися, допоки їх було видно, прислухаючись до стихаючого брязкоту кайданів та сумної пісні. Тепер усе пригадалося до подробиць і стояло перед очима.
Сава обтер холодний піт, коли дівчата позаду доспівали. Радів, що в’їхали в село і швидко добралися до свого двору. Ще не відчинивши хвіртки, він почув запах свіжоспеченого хліба, а зайшовши, спинився посеред двору. Вдихав глибоко, ніби не міг надихатися, а в голові все крутилися думки про бідних каторжників та про холодний Сибір, якого ніколи не бачив. Дивився, як діти спішать у хату на вечерю, бо завжди любив посидіти з сім’єю за столом. Сьогодні мріяв про все поговорити, попестити малечу, надивитися на свою Маню, яка йому так нагадувала молоду Проню в ті далекі молоді літа.
– Савелію Афанасійовичу, вийдіть сюди на хвилину! – гукав хтось з вулиці. – Не пізнаєте, чи що? Це я, Рудановський Давид Степанович, їду тут повз ваш двір та дай, думаю, загляну, розпитаю. Кажуть, з далекої дороги повернулися?
– Прибув, Давиде Степановичу! Прибув, слава богу! Непроста поїздка була, можна сказати, що такої ще не було. Може, навіть і остання.
– Я багато