Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко
Читать онлайн книгу.
що краще: комунізм чи соціалізм. Кажуть, що комунізм – це шлях до порятунку людства.
– Ти, Саво, вже таке сказав. Багато наслухався і начитався за далеку дорогу, – хитав головою Левенець.
– То вони хлібом нашим об’їлися, – спересердя махнув рукою Ковшар. – Коли голодні, то воюють, а коли понаїдаються, то таке можуть придумати, а ти тільки пильнуй, як би з того чого не вийшло.
– Хлопці, ви все-таки, мабуть, випили лишку чи газет дійсно багато начиталися. Ви про наше говоріть, а не про мову та про порятунок людства. Усіх хлопців і чоловіків он в армію забирають. Але то тільки кажуть, що в армію – кого з села забрали, всі в Донбасі на шахтах працюють, – не витримала Проня.
– Нехай працюють, треба ж комусь промисловість піднімати, – сказав Невжинський.
– Звісно, що тобі все одно, настругав дівок, а за кого тоді заміж віддаватимеш, за Дем’янових, чи що? – не стримався Ковшар. – Можуть і тебе забрати, бо ти ще молодий, а вони до сорока п’яти беруть, тоді що робитимеш?
Невжинський затих, а Проня продовжувала з полика:
– Так, так. Он Мар‘яна Яковенко вийшла заміж, скільки тут пожила, а його забрали в армію. У першу чергу забирають тих, хто з партизанських загонів додому повернувся. Ленін усіх помилував і наказав не розстрілювати. А воно бач як? Не встигли вдома побути, як їх знову забирають. Чого тільки немає в селі! По-різному люди живуть. У тих самих Яковенків, наприклад, старший син Афанасій теж додому прийшов. За кого тільки не воював! Повернувся такий худий, такий страшний, як із хреста знятий. Тепер радий, що помилували, бо і проти більшовиків воював у партизанах, а вони його землю не забрали.
– Навоювався, нехай поживе. – У тій сім’ї хороші хлопці. І з виду всі такі великі, справжні козаки, а головне – роботящі. За ці роки непу і вони земельки багато прикупили. І дівчата нівроку, красиві. І до роботи, і до пісні, як кажуть. Отакому б роду розширюватися, нічого, що середняки. Я б за їхнього Мирона і свою Маню віддав, та й він не проти, от тільки Маня не хоче, – сумно поглянув Сава на гостей.
– Ми, Саво, знаємо, чого вона не хоче, і того Миколу-агітатора бачили, якого вона виглядає. Він хлопець не дурний, хоч і більшовик. Колись у військовій формі сюди приїздив, але податки не збирав, начальником якимось у них. Занапастив дівку, а не жениться, вважає, що пролетаріат, а вона все ж з ворожого класу, біографію йому зіпсувати може, – говорив Ковшар. – Нічого, час мине і все забудеться, чи вона така перша.
– Дай-то Боже, бо пропадає дівка, від нудьги хвороба напала. Раніше кричав на неї, тепер жалію. – Сава звісив свою голову і став наливати в чарки горілку.
– А більшовики і до Бога добираються. Церкви у селах розбирають, кажуть, що і наші розберуть та під зерносховища пустять, – повідомляла Проня.
– Не може такого бути! – перехрестився Левенець.
– Може, – впевнено стверджувала вона, – тому нема в мене до них довіри.
– Ось зачекайте. Казав колись Сава, що в комуну заженуть, все відберуть, а ми он як зажили! – заперечував