Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко
Читать онлайн книгу.
містах стояв крик та гамір. Скрізь агітують більшовики, обіцяють землю селянам, заводи – робітникам, а всім – мир та комунізм. Розмахують газетами від Директорії і теж обіцяють хороше життя та соціалістичні перебудови. Треті лають усіх – Скоропадського, німців, Денікіна, поляків, своїх отаманів, які із загонами заполонили всі ліси. Одних партизанами називають, інших – бандитами. Прості люди тікають із великих міст від гармат та голоду, а селяни не хочуть приймати непрошених гостей, бо комори та засіки порожні. Влада часто змінюється, і кожна з них у селян хліб відбирає: та – для Червоної армії, інша – для білої, ще якась – для Німеччини.
Сава їздив багато, знав політику, радів за рідну Україну, але боязно і тривожно було на душі, бо переживав як за рідну матір: чи вдасться утримати ту довгождану незалежність? Вірив, що розумні люди правильно вирішать земельні питання, не скривдять хазяїна на селі, бо який же він експлуататор, коли в нього порепані від роботи руки. Чув про Грушевського і, як тільки була нагода, купував газети, читав Універсали, привозив їх у своє село. А коли прочитав у останньому, що знову, тільки тепер уже свої, збираються землю в господарів відібрати, поміж усіх людей розділити та знову до Росії приєднатися, мало не заплакав. Скільки ж було можливостей стати самостійними! Уже давно б стали на ноги, розбагатіли і примусили б усю Європу з нами рахуватися. Він згоден заради цього багато чим поступитися. А вони знов – у кабалу самі просяться.
Майже всі станції на залізниці були забиті ешелонами: на одних – білі, на інших – червоні. Ледь упорався цього разу з товаром, просто-таки пощастило. Виїжджав, ще коли гетьманував Скоропадський, а тепер знову більшовики владу взяли. По дорозі його товар не раз хотіли забрати то одні, то інші. Шкодував, що на Литву з хлібом не махнув, але й там не ліпше. Назад добиратися нелегко, але, слава богу, вже й Чернігів. Радіти рано, бо до рідної Березівки ще далеченько, а війська різні і тут полями скачуть. Найближчою дорогою, через Конотоп, Бахмач, до свого села під’їхати не міг – там бої йдуть. Хотілося якнайшвидше привезти людям гроші, бо знав, як те зерно вони всю осінь і зиму в ямах ховали від німецьких каральних загонів.
Тепер скрізь ворог, а він з грошима, можна сказати, серед поля. Людські гроші і його власні лежали за пазухою, в потайних кишенях, але й там ненадійне місце. Надіявся на одного Бога, бо навкруги таке діється… Переночувавши дві ночі у знайомого на околиці Чернігова, поблукавши берегами Десни, не наважившись одразу вирушити в дорогу, найняв простого воза, якого тягла одна старувата кобила, і проїхав ним півдороги. Далі йшов своїм ходом – від села до села. Думав, так надійніше буде. Крокував тихо, безперестанку оглядаючись назад, від чого аж голова закрутилася. Радів і посміхався, майже дійшовши, навіть подумки бачив дорогу, що звертає убік до двох великих сіл, які злилися в одне і жили з давніх часів одним дружним життям. Бачив уже крайні хати, поспішав до них, бо вечоріло. У цей час позаду на дорозі загупотіло