Афганський кут крилатої Серафими. Раїса Плотникова
Читать онлайн книгу.
у казенному світі, навіть листи пишу казенні, і згадую наші кавоманські вечори з Петраркою і Пастернаком, з Вернадським і Сковородою, а ще – «наїдання» живописом на Арбаті і в Третяковці. Ми народилися з тобою різними, але рівними, наш ілюзорний світ дав свободу спілкування – надійне поєднання протилежностей. Та, здається, реалізовуючи свою особистість, я зробила дурницю. Полай мене – не зовсім дурну, але й не дуже розумну, хоча, мабуть, тільки безпросвітний тупак може претендувати на стовідсоткову страховку від помилок.
Страшенно скучила за тобою і за Костиком. Пишіть, мої рідні, пишіть все до дрібничок. Ваша Серафима».
Лист закінчено, Лора спить, видаючи звукову абракадабру, спека опісля шістнадцятої години починає трохи спадати, внутрішній стан дискомфорту – навпаки – аж, аж…
– Сходити в крамницю, – сказала вголос Серафима, згадавши, що вони тепер можуть приготувати власний, а не казенний чай і навіть каву.
Не зважаючи на середину жовтня, нахабна спека міцно хапала в обійми все живе, додаючи вряди-годи колючі подихи «афганця», який закручував свій пісчаний танок від недалекої пустелі. Розложистий, ще зеленкуватий карагач[2] і невеличкий басейн трохи радували погляд. Сухувата кам’яно-пісчана екзотика всеодно провокувала щось на зразок неопесимізму.
Після «потрясного» прибуття на афганську землю Гай освоювалась у новому світі з почуттям чогось фатального, навіть перший похід до гарнізонної лавки здавався подією. Ішла поміж модулями, відчуваючи на собі погляди-стріли, погляди-аркани і погляди-безнадії. Знала, що має доладну фігурку, трохи різкувате, але манливе своєю несхожістю на інших обличчя з глибокосірими очима, напевне, мала ще якусь там вроду, та вважала, що не завадило б трохи більше.
Переступила поріг крамниці, сподіваючись розслабити тіло, що мимоволі напружилося під зацікавленими поглядами, але ситуація, в яку потрапила, примусила майже зіщулитись.
– Слухай, хвойдо, мені начхати з ким ти спиш, думаєш, що ніхто нічого не знає. Давай цигарки і печиво і я зникну, – майже кричав у обличчя молодої жінки, що стояла по той бік прилавка, екзольтований сержантик.
– Я тобі сказала, стань у чергу як усі, – говорила та, помітно хвилюючись: червоні плями затопили обличчя, а в голосі відчувалася вібрація.
– Та пішла ти… Я під кулями вчора повзав, а вона тут викабелюється.
– А сам би ти не пішов?… Он ті хлопчаки теж учора не на Маямі кайфували, – вона кивнула головою убік невеличкої черги. – Чим ти кращий?
– Афганська шворка, – цвіркнув разом зі слиною сержант і вискочив із крамниці, грюкнувши дверима.
Серафима розгубилася, чомусь здалося, що це її облаяли, уявила себе за прилавком. Ніколи не вміла достойно реагувати на подібне, завжди пасувала.
– Замовляйте, чого мовчите? – обізвалась до неї жіночка, якій щойно перепало.
Гай збагнула, що вони залишились у крамниці вдвох.
– Мені чаю.
– Який давати: індійський, цейлонський?
– Кращий.
– Візьміть
Рослина, росте кущем.