Марево. Світлана Томашевська
Читать онлайн книгу.
ти спати!
Влад підійшов до дивана, присунув столик, умостився в кріслі, дістав із кишені знайому мені фляжку й два пластикові стаканчики.
– Не вставай, – зупинив мене, – ще рано, можеш поніжитися.
Він щедро налив у стаканчики коньяку.
– Це так, для зміцнення здоров’я та підняття бойового духу, – і зареготав. – Аперитив називається…
Слово «аперитив» промовив зі знущанням, немов на дух не переносив цього терміна й вирішив поглумитися над ним.
М’який пластиковий посуд стикнувся майже нечутно, з хрустким скрипом. Напевно, блюзнірство пити благородні напої з такої тари, але байдуже.
– Добрий коньяк!
– Іншого не тримаємо. – Влад задоволено крякнув і знову потягнувся за фляжкою. – Молодчина, що приїхав, Славику. Тільки скажи мені, якого біса ти мене на станції не зачекав?
– Звідки я знав, що ти приїдеш…
– Мені Натка одразу зателефонувала, як тільки ти в поїзд сів.
Ось як виходить: вона для нього вже Натка.
Я відчув укол ревнощів, але не подав виду.
– Я намагався до тебе додзвонитися, але ти чи не відповідав, чи зв’язку не було…
– Ну й гаразд. Головне, що все добре закінчилося. Славику, запам’ятай: ти сюди приїхав як гість, як мій друг і колишній однокласник. Нічого більше, навіть не заїкайся, де працюєш.
– Чому така скритність? Може, розповіси, що сталося?
– Вибач, поки що не можу. Не хочу, аби в тебе склалася неправильна думка. Ти сам роздивися, що до чого, потім поговоримо.
І чого він темнить?
Утім, яка мені різниця, так іще простіше: ні про що думати не треба.
– Як же ти мене відрекомендуєш, крім того, що я твій друг?
– Ти раніше в газеті працював… Проте, – Влад задумався, – журналістом теж не можна, це їх насторожить.
Кого «їх»?
– Придумав! – У захваті від власної геніальності Влад плеснув у долоні й навіть підстрибнув у кріслі. – Славику, я скажу, що ти відомий письменник, приїхав сюди, аби усамітнитися, щоб попрацювати над новою книжкою.
– І що я написав? – запитав.
– Сам придумаєш. – Влад не вловив іронії. – Я книжок не читаю.
– Те, що ти не читаєш, нічого не означає. Раптом хтось запитає чи в інтернеті перевірить?
– Славику, кому це потрібно? Скажеш, що під псевдонімом пишеш…
– Гаразд, – погодився я. – Тільки не кажи, що я відомий. Скажи, що початківець, так простіше.
– Як хочеш.
Ми допили коньяк.
– Приводь себе в порядок, а о десятій спускайся в їдальню снідати. Там я тебе з усіма й познайомлю.
– А де в тебе їдальня?
– Сходами вниз, там не схибиш.
Влад зім’яв стаканчики, викинув їх у сміттєвий кошик і заховав порожню фляжку в кишеню.
Чи коньяк подіяв, чи встиг відпочити – почувався я чудово. Куди й поділися смуток і супутній йому песимізм. Я схопився з ліжка, зробив кілька різких рухів, кілька разів присів і, вирішивши, що із зарядкою покінчено, подався у ванну.
Усі