Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник). Марiанна Гончарова
Читать онлайн книгу.
Орелика. І куди його? Школу замкнено. Ветлікарню також. Понесли до Михася, Михайла Григоровича, голови райвиконкому. Хороший він хлопака, цей Михась, довгих літ життя йому. А що? І поміж голів виконкомів у нас добрі люди трапляються. А що Михась хороший, то діти до поганого орелика б не понесли.
І що Михасеві з ним було робити? Храм. Свято ж бо. Скільки можна повторювати. Відвіз до тещі на околицю міста. У тієї обійстя, господа. Розмістили орелика в стодолі. І згодом (беркут виявився) нарекли його гордим східним ім’ям Аятолла. Щоправда, потім за привітність та доброзичливий норов перехрестили на Толіка.
От у Михася родина – золото! Навіть теща рідкісна. Вона, Михасева теща, взагалі всіляку живність полюбляла розводити. У неї якось свиня Донна Бейджа, молода зовсім, раптом кашляти почала. Кашляє та кашляє. Натужно так. Ну просто як людина. А в місті, як на біду, знову свято. Знов ніхто не працює. Тим паче у ветеринара Оксани весілля. З ветеринаром Серафимом. І всіх ветеринарів на це весілля запрошено. А свині ж бо шкода, просто жах як шкода. І що ж? А Михасева теща свиню заходилася травами відпоювати і банки поставила. Розсудила, що не зашкодить. І знаєте що?! Всі навколо вмирали зі сміху (випили вже – свято), вся околиця у Михасевої тещі на плоті висіла, на Донну Бейджу витріщалася, що вона з банками на спині, наче бронтозавр який. А потім, коли банки зняли, ходила Донна Бейджа, свиня в крупний горох, – її навіть сусід на відеокамеру зафільмував, кінозірку пихату. Зате кашляти припинила. Тож теща Михасева була людиною посвяченою. І проти орелика не заперечувала.
Орел Толік ріс із курми. Приятелював з усім обійстям, сперечався іноді з індиком, навідувався до Донни Бейджі та зачіпався з котом, бувалим хуліганом Василем. Обожнював Михася. Підстерігав його вечорами, сидячи з когутом на плоті.
Літати Толік не квапився. Натомість бігав. Не згірш за собаку. З шаленою швидкістю. Михась привчив його сидіти на руці, вбраній у боксерську рукавичку. Спершу нічого, але згодом Толік обважнів. Адже не сокіл якийсь дрібний – беркут, найбільший орел у пташиному світі. Та ще й вареники наминав, вінегрет із великим задоволенням. І у свині частувався чим Бог послав. І у домашнього птаства. І все, що Михась та діти йому приносили. Такий красень – вигнутий гострий дзьоб, блискуче шоколадне пір’я, чіпкі хижі кігті та суворий гострий погляд, – розбійник вийшов із Толіка бездоганний. Орел, одне слово – орел!
Михась виїздив із Толіком за місто, в поле, на своєму «уазику», підкидав орелика на руці. Той злегка бовтався у повітрі, спроквола та незграбно водячи крилами, – та й усе. Ні, ну що це таке?! А літати?
– Що ж ти, брате, – обурювався Михась, – як тобі не совісно пішки ходити? Ти ж, Толіку, наше національне надбання! – переконував Михась орла. – Твій портрет, Толіку, зображено на гербах! Ти ж цар птахів, Толіку! Ти беркут – а з індиками знаєшся! Зі свинею дружиш, хоч і з Донною Бейджею…
– Кльок! – огризався непутящий Толік. – Велике діло!
– Ти ж символ могутності та влади, Толіку, а харчуєшся вінегретом.