Маринчина лялька. Зінаїда Луценко

Читать онлайн книгу.

Маринчина лялька - Зінаїда Луценко


Скачать книгу
двору. Часом я нездужаю – була худа, маленька, та й вік уже такий… То через раз сяду під вербою і чекаю Ганю. А вона все носить.

      Як проти сонця, то я долоню прикладу дашком – Ганя йде, а із далеку здається, що то величезний сніп сам собою суне – берегом, по дорозі, з гори й під гору.

      То мені, бува, так стане шкода своєї дочки!.. І йду я тоді когось просити. Ходжу попід хатами і канючу, благаю чужих чоловіків – але ніхто не хоче ті копиці везти. А як який господар і зглянеться наді мною, бідною вдовою, та й привезе, то скаже відробляти. І я відробляю: жну людям очерет або роблю сніпки – вшивати хату. А ще просять окремо за підвіз пляшку горілки…

      А як в селі без горілки?

      Ніхто й не схоче слухати.

      А купити – нема грошей.

      То я, на свій страх, жену те прокляте пійло сама.

      Як жену? Спочатку накладаю повен баняк білих цукрових буряків – і ставлю в піч – тушити. Аж як буряки пустять юшку, кидаю туди трохи дріжджів. Їх продають у сусідньому селі на базарі спекулянти, ходять по базарі і зазирають кожному в очі:

      – Дріжджі! Дріжджі! Кому треба дріжджі?! – аж шарпають за рукави.

      Але тільки де з’явиться міліціонер – спекулянти вмить щезали, бо боялися: якщо продавець дріжджами не встигав втікати, його хапали за руки і забирали із собою. Якщо спекулянт не відкуповувався горілкою, то все одно йому давали штрафу – здирали гроші. І покупець теж міг за те постраждати! І я боялась… Але де ще можна було тоді в селі купити дріжджі, як не на базарі в спекулянтів?

      Як я йшла на базар, Мирося просилася й собі. Та куди мені її було ще брати? Шлях же довгий – десять кілометрів!

      От я тільки вийду за ворота, а Мирося – в плач. То Іван її й надурить:

      – А ти вилазь на припічок, – каже, – і гукай голосно до мами в комин.

      – Хіба вона почує?

      – Почує! Правда!

      І Мирося йому вірить. Я вже далеко, а вона вилазить на ослінчик, згинається, засовує голову у ще не вичахлий жаркий комин і кричить:

      – Мамо-о-о-о! Ма-а-а-мо-о-о-о! – І думає, що я почую.

      6

      У п’ять років наша Мирося вже рахувалася за дорослу!

      Вони удвох із Антосею доглядали телят.

      Кожна гляділа своє. Поки корови в череді, треба було шукати телятам їсти. А що їли коров’ячі діти? Траву…

      Як Отче наш, щоранку брали дівчата по мішку і йшли кожна на свій город, вишукували там поміж гарбузами бур’яни – щирицю, берізку і мишівку. Бур’янів наривали і складали на купки, порізну, а сходилися все рівно на межі.

      – Завдай мені на плечі, – показує Антося на свій мішок, повний-повний бур’яну.

      – Згинайся! – Мирося тужиться, вона ставала червона, як буряк, а таки підсаджувала клумак поверх Антосі.

      І от Антося, поволі й з натугою переставляючи ноги, вже чвалає межею вгору.

      – А в мене все рівно більше! – кричить у спину їй Мирося і лягає на межу. Вона сама собі не здужає мішок завдати, а хоче ж першою прибігти від Антосі. То, лежачи, підсовується усім тілом під мішок, тоді, звиваючись, немов мала гадючка, викочує його собі на вутлі плечі. Мирося аж


Скачать книгу