Маринчина лялька. Зінаїда Луценко
Читать онлайн книгу.
Чого це ти сама? – перев’язувала хустку перед уламком німецького люстра Олександра та й сахнулася. – Що це ти таке говориш? Прикуси, Маринко, язика, бо!.. Мій брат Ілько з війни повернеться, та й якось дасте собі раду, як дотепер давали.
– Ілько?… – я заплакала ще дужче. – Ілько, це не твій Арсен! Якщо й повернеться… Мій Ілько мене не пожаліє.
Рипнули із сіней двері – моїм дітям не терпілось побачити свою нову сестричку.
– Сідайте, бабуню, до столу, – Ганя поставила відро із купіллю під припік і дістала із печі борщ, сірий рушник із конопель уже був простелений по столі. Налила борщу у миску, накраяла три скибки хліба, з-за припічка вийняла почату пляшку горілки – затикану качаном із кукурудзи.
– А може, у вас є вишняк або яка слив’янка? – аж скривилася на пляшку баба. – Бо ж я не п’ю горілки – стара вже, і щось у грудях тисне.
– Ну аякже, є! – схаменулася Олександра, кинулась із великої хати до темних сіней, ускочила у погрібник, бо знала, що у мене й де, та й повернулася назад із слоїчком. – Сідайте, тітко Домко, та й поллємо вже цю Юльку, нехай росте здорова.
Першою до колиски кинулась Маруся – вона була чорнява й невеличка, а очі мала карі.
– Дівчинка! Як добре! У мене теж тепер є сестричка, така, як і у вас, тьотю Олександро! – раділа.
– А от тобі і нянька! – розвернулася до мене баба. – Будеш бавити сестричку, Юльку?
– Буду! Буду! – застрибала по хаті моя Маруся. – Тільки не Юльку. Я хочу, щоб вона звалася Мирося!
– А це ще чого? – подивувалась Олександра. – Юлька ж краще!
– Ні! Ні! – схопилася Маруся за краї люльки. – Тільки Мирося! Он у Кесарів є Мирослава, гарна-гарна! І я теж собі таку саму хочу!
– То нехай буде їй Мирося, – я уперше й усміхнулась. І дозволила: – Маруся буде нянькою дитині, то нехай уже, як хоче, так і називає.
– А таки краще було б «Юля», – втерла губи рукавом баба Довжанська. – А вишнячок у тебе, Маринко, солодкий, ух! Нехай же ваша Мироська теж буде така здорова! – і махнула останніми краплями поза плечі. Полетіло вгору.
– А баба накрапала нам вишняком аж на сволок! – показав на дерев’яний балок на стелі Грішка.
– То я вже буду збиратись. Бач, і без мене обійшлось, – збирала у пригорщу крихти хліба пупорізка, закинула їх до рота. – Не можна, дітки, хліб отако-о кидати, – помахала пальцем до Івана, – бо буде у хаті бідність!
Іван насупився і сховався за Ганіну спідницю. А Гріша бабі дорікнув:
– То хлібом розкидатися не можна? А як вишняком, то ляпати аж по стелі?!
– Ти бач, який розумний! – підвелась баба із ослона і рушила до дверей.
– Дай, Ганю, полотна, – я зупинила повитуху на порозі. – Вибачте, тітко Домко, хлібини цілої тепер немає, самі бачите. От, хоч полотно візьміть?…
– Ти краще б яку хустку дала… – схилилася і зашептала наді мною Олександра. – Як заведено.
– Немає хустки, он – хіба рушник.
Ганя відкрила віко скрині і дістала звідти невеличкий кавалочок – сірий-сірий.
– Цей?
– Ні,