Суча дочка. Валентина Мастєрова
Читать онлайн книгу.
тремтіли, й Оленка ледве застібнула ґудзики на пальті, потім надягнула білу шапочку, яка пасувала їй. Ще раз глянула у дзеркало і вийшла на подвір’я. Андрій стояв біля хвіртки й далі не проходив. У темряві побачила знайомий силует і ще більше захвилювалася.
– Здрастуй, Андрію, – промовила першою.
– Привіт, незаймана, – відповів той глузливо і надто голосно, мовби хотів, щоб його почув іще хтось, а не тільки сама дівчина. Оленку ніби хто в груди штовхнув.
– Ти за цим прийшов? – голос у дівчини затремтів, вона з усієї сили намагалася не заплакати.
– Я ж думав – ти справді… А ти… – Нотки болю юнак ховав за грубістю слова. – Шльондра, від мене пручалася, а сама з іншими… – Ступив до Оленки, схопив її рукою за плече і боляче стиснув. – Мене за ніс водила – з мене ж сміються тепер усі…
– Пусти, – Оленка вперлася руками Андрієві в груди. – Пусти, боляче.
– Невже? А тепер? – хлопець розмахнувся і вдарив її долонею по обличчю.
– За що?! За що?! Будьте ви всі прокляті! – крикнула, відштовхнула від себе і побігла в хату. Не роздягаючись, упала на ліжко, обличчям у подушку.
Наталка й собі беззвучно плакала, витираючи рушником вимитий посуд. А вдосвіта побачила, як донька збирає речі.
– Куди це ти? – запитала тривожно.
– Поїду, мамо. – Від безсоння обличчя в Оленки поблідло, під очима темні кола, а в очах – відчай пораненого птаха.
– Куди? – Наталка стояла в самій сорочці й по черзі дивилася то на доньку, то на дитя, що уві сні солодко смоктало гумову пустушку.
– Не знаю, мамо, – голос доньки зривався на плач, – десь знайду місце, ніж отут, – схлипнула, затулила обличчя дитячою пелюшкою, і плечі її затремтіли.
– А ти ж як думала? – у Наталки самої навернулися сльози. – Було тоді шануватися. Було тоді… – І теж схлипнула. – Думаєш, нам із батьком легко від людей очі ховати?
– От я й поїду…
– Їдь. – Наталка висмикнула з її рук пелюшку. – А онука я не дам.
Оленка здригнулася, почувши те «онука», пильно подивилася матері в очі.
– Не дам хлопця, а ти сама як хочеш. Собі, може, й даси раду у чужих людях, тільки не Івану – так, мій маленький? – повернулася до ліжка, взяла дитину на руки. – Ходімо до діда, мій онучечок. Дід хороший – він любить Іванчика. А мама – кака. Нехай їде, – вийшла з кімнати, підійшла до ліжка, легенько штовхнула сонного чоловіка. – Посунься, Миколо, хай дитя коло тебе поспить.
Чоловік здивовано глянув на дружину, потім посунувся на самий краєчок, поклав на дитину широку долоню.
– Таке, – розсердилася Наталка, – поклав лапище на животик – задавиш.
Микола забрав руку.
– А як упаде? – спитав винувато.
– Не впаде, як не зіпхнеш, – озирнулася на доньку, що заплакана стояла у дверях, похитала докірливо головою і нічого не сказала.
Оленка не поїхала з дому ні того дня, ні наступного, ні через місяць. Жила усамітненим від села життям і часом не могла