Суча дочка. Валентина Мастєрова
Читать онлайн книгу.
сумку. Потім посміхнулася невесело і пішла у нервовий міський ранок.
Трохи більше, ніж за тиждень, поїхала додому. Ще звечора Люба наказувала:
– До нас не заходь. Мати прибіжить, скажеш – не можу приїхати й не скоро зможу. Фабрика – це їй не колгосп, нехай не думає. І дивись мені, не ляпни чогось. Комусь проговоришся – я знаю, що із собою робити.
Додому Оленка приїхала пізно. Біля хвіртки трохи постояла – боялася, що до хати зайде й розплачеться ще біля порогу. Батько з матір’ю вже повечеряли: мати щось робила коло печі, а батько читав за столом свіжу газету.
– От і поміч приїхала, – зрадів уголос, – а ти журилася.
Наступного дня із самого ранку Оленка вийшла на город. Мати умовляла ще поспати, бо ж он яка змарніла, та донька не послухалася. Взяла у повітці корзину й заступ, глянула на сусідський двір і пішла працювати у найдальший кінець. Але Дуня вгледіла її відразу, не встигла вона накопати й корзину картоплі.
– А моя де? – гукнула прямо з двору.
Оленка почула, та не розігнулася, тільки ще дужче почала налягати на заступ.
– Ти що, оглухла? – підійшла Дуня до неї.
– Та ні, ось виберу, – Оленка ховала очі, щоб не дивитися на тітку.
– Чого Люба не приїхала? – спитала сердито, мовби саме Оленка була в цьому винна.
– Вона, тітко, не може, – дівчина дивилася не на сусідку, а на заступ, – вона на роботі сьогодні, – і відчула, що червоніє.
– На роботі? – перепитала Дуня. – А-а. Тоді на тому тижні нехай приїде. Скажеш їй, що і вдома роботи багато.
Оленка старалася, працювала, не розгинаючись, навіть обідати не входила до хати. Вже під вечір, коли добре натомилася, сіла на картоплиння, задивилася кудись поперед себе. Надвечір’я було лагідне – ні вітру, ні хмар. Тільки сонечко, що, здавалося, теж натомилося за день, поволі котилося за Махонькин ліс. Оленка підставила долоню до чола, щоб подивитися на захід, і побачила, як разом із жінками йшла з поля мати. Донька вгадала її відразу не тільки по знайомому одягу, а й по ході. Ступала мати м’яко, немов задумливо, і завжди дивилася на землю, ніби боялася спіткнутися. Невисокого зросту, в білій хустині, світлій блузці, ще й досі струнка, Наталка здалеку була схожа на дівчину.
«А вона у мене й справді молода, – захоплено подумала донька. – Тільки вироблена дуже». Зітхнула, підвелась і знову взялася копати.
– Стомилася? – Наталка не заходила до хати, а відразу пішла на город із корзиною і заступом.
– Чого це ви, мамо, прийшли? Ідіть хоч поїжте та відпочиньте трохи, – запротестувала Оленка. – І так за день наробилися.
– А ти хіба гуляла? – посміхнулася мати. – Он скільки викопала! А вдвох воно і ще швидше. Прийде корова з паші, тоді вже обидві підемо.
Розпитувала про лікарню, про хазяйку квартири, а сама думала про те, як донька схудла й ніби щось змінилося у ній. Що – не могла збагнути й докоряла собі, що так легко відпустила її з дому.
З часом Оленка втягувалася у роботу, вже не так стомлювалася від біганини, лікарняної метушні і сприймала своє нинішнє