В очікуванні кінця світу. Марiанна Гончарова
Читать онлайн книгу.
«Голландія. Справжня Голландія!», Саша Шапошников, який їздив разом зі мною на студентську конференцію до Риги, хмикнув, засоромлено роззирнувся навколо і прошепотів мені на вухо: «Це Латвія, Гончарова. Латвія».
А у мене була пряма асоціація: оргáн – день Святого Ніколаса – діти Ханс і Гретель – Голландія. Так.
Там, до слова, в готелі Ризького університету, в готелі для викладачів та аспірантів, вночі мене вкусила блощиця. Вкусила, м’яко сказано… Вона відкусила у мене шмат обличчя. А на ранок нас фільмувала молодіжна програма ризького телебачення. Ці молоді люди, такі стильні всі, тонкі, довговолосі, страшенно тішились, але співчували і, дивлячись на мою похмуру розпухлу мармизу, напевне, думали, що я вночі відбивалася від хмільного залицяльника. Намагалися знімати мене з іншого, не скаліченого прибалтійською блощицею, боку.
Ну, то таке… Отже, я в дитинстві хворіла – прекрасний час – читала, думала, розглядала картинки. А іноді, занудьгувавши, я вкладалася з виглядом «ніщо не миле» і заходилася важко зітхати, і мама видавала мені старовинну бляшану коробку з нашими «скарбами»… Оооо!.. Ґудзики, намистини, пряжки, якісь дивні предмети, про які я не знала, для чого вони. Усім цим багатством можна було бавитися годинами.
Коли мені набридало лежати і коли нікого не було вдома, я сідала до фортепіано, грала новомодні пісеньки, котрі забороняла мені підбирати моя вчителька музики. А потім просто дивилась у вікно. Навпроти мешкала ще одна моя подружка, Люда Попова, ніжна, прозора, як не дивно, дуже спортивна дівчинка. Вона також часто хворіла, і ми перемовлялися з вікна у вікно знаками, телефонів у нас тоді не було.
Люда після закінчення школи вступила до інституту в красивому місті Кам’янці-Подільському, центр якого прикрашала унікальна старовинна фортеця. Люда нормально вчилась, і її, таку рухливу, легку, одразу ж покликали до волейбольної команди інституту. І якось під час тренування з волейболу вона раптом присіла від болю в животі. Вона навіть не зайшла в гуртожиток, а негайно поїхала автобусом додому, до мами з татом. Ледь витримала двогодинний переїзд. Ще довго йшла з автостанції додому. На другий поверх у свою квартиру вже не змогла піднятися. Її мама вибігла в магазин і випадково на сходах біля входу виявила Люду, майже непритомну від болю. Через півроку Люда померла від ниркової недостатності.
От дивно, Люда в останній місяць свого життя лежала в двомісній палаті в нашій лікарні. А в сусідній, так само маленькій – на двох – палаті, помирав Юра Назарко. Люді ще не було вісімнадцяти. Юрі ще не виповнилося дев’ятнадцять. У Юри була невиліковна, найстрашніша хвороба – саркома. І почалася з банального забою коліна. На тренуванні, знову ж таки, з волейболу. Ці діти не знали одне одного. Але тієї ночі, коли Юра помер, Люда побачила сон. Вона розповіла мамі, що їй наснився наречений, вродливий, у костюмі. Він прийшов до неї в палату і весело покликав Люду за собою, благав, просив, ходімо зі мною. Дорікав, ну чого ти лежиш, ходімо… І Люда погодилась. Чому