Коханець леді Чаттерлі. Девід Герберт Лоуренс
Читать онлайн книгу.
Мої п’єси насправді не мають у собі нічого, що б робило їх популярними. Не в тім річ. Вони просто як погода… щось таке, що є очікуваним на даний момент.
Він звів свій повільний, пройнятий незбагненною зневірою погляд на Конні, і вона ледь здригнулася. Він здавався таким старим… безмежно старим, немовби зліпленим із прошарків різноманітних розчарувань, що відкладалися в ньому як геологічні пласти. І в той же час він був по-дитячому безпорадним. Певним чином, вигнанець, але відчайдушно мужній у своєму щурячому існуванні.
– Врешті, вражає й те, що ви стільки вже досягли як для свого віку, – розсудливо сказав Кліффорд.
– Мені тридцять… так, мені тридцять! – мовив Майкліс несподівано різко, з дивним смішком – глухим, переможним, гірким.
– Ви самотні? – спитала Конні.
– Що ви маєте на увазі? Чи живу я сам-один? У мене є слуга. Він грек, принаймні він так запевняє, – і повний невіглас. Але я його тримаю. А ще я збираюся одружитись. Так, авжеж, мені конче треба одружитись.
– Це звучить так, ніби ви збираєтеся вирізати гланди, – засміялась Конні. – То це буде насильство над собою?
Він захоплено позирнув на неї.
– Так, леді Чаттерлі, певною мірою так. Я зрозумів, – перепрошую, – зрозумів, що не зможу взяти за дружину англійку, навіть ірландку…
– Знайдіть американку, – порадив Кліффорд.
– О, американку! – він глухо засміявся. – Ні, я попрохав одного приятеля знайти мені туркеню чи щось таке… щось ближче до Сходу.
Конні справді зацікавилася цим дивакуватим, меланхолійним чоловіком, що досяг надзвичайного успіху; казали, що лише з однієї Америки він дістав п’ятдесят тисяч доларів. Іноді він був навіть гарним: коли дивився убік або опускав погляд, а світло падало на нього, то на його обличчі з’являвся мовчазний, покірний вираз, немов у вирізьбленої із слонової кістки негритянської маски з глибокими очима, міцними дугами допитливо зведених брів, непорушно стиснутими губами. Це була миттєва, але чітко виражена незворушність, незворушність поза межею часу, якої прагнув Будда і яку іноді, навіть не прагнучи цього, показують негри. Давня, давня покора цієї раси. Віки й віки схиляння перед власною долею, замість звичної для нас боротьби. А потім – неначе борсання пацюків у темній річці. Конні зненацька відчула дивний приплив симпатії до нього, симпатії, що межувала з жалем і, маючи присмак відрази, водночас майже сягала любові. Вигнанець! Вигнанець! А вони звуть його розбещеним! Наскільки ж розбещенішим і самовпевненішим виглядає Кліффорд! Наскільки дурнішим!
Майкліс знав від самого початку, що справив на неї враження. Він звів на неї відчужений погляд своїх глибоких, трохи випуклих карих очей. Він оцінював її та ступінь здійсненого на неї впливу. З англійцями ніщо не могло врятувати його від тавра вічного вигнанця – навіть любов. Але іноді жінки за ним упадали…. і англійки також.
При Кліффорді він добре знав своє місце. Вони нагадували двох псів, що радо погризлися б між собою, але змушені грати у дружбу. А