Коханець леді Чаттерлі. Девід Герберт Лоуренс
Читать онлайн книгу.
камінців.
Кліффорд помалу почав з’їжджати вниз пагорбовим схилом, а Конні притримувала крісло рукою. Попереду лежав ліс: спочатку – зарості густої ліщини, а далі темно-червоний присмерк діброви. З узлісся вишурхували й гасали туди-сюди кролики. Зграя круків раптом знялася вгору і, мов чорна жалобна процесія, потяглася через маленький клаптик неба.
Конні розчинила лісову браму, і Кліффорд поволі проїхав на широку дорогу, що бігла вгору поміж голого пруття ліщини. Цей ліс був рештком тієї величезної діброви, де полював Робін Гуд[27], а дорога являла собою давній, дуже давній битий шлях, що колись перетинав усю країну. Але зараз, звичайно, це була просто дорога через приватний ліс. Дорога з Менсфілду звертала убік, на північ.
У лісі все наче завмерло, опале листя на землі вкрилося памороззю. Пронизливо лементувала сойка, злетіла зграйка дрібних пташок. Але тут не було дичини, фазани тут не водилися відтоді, як їх постріляли під час війни. Ліс залишався без нагляду, поки Кліффорд не взяв лісника.
Кліффорд любив ліс, любив старі дуби. Він відчував, що володіє ними, як спадщиною від багатьох поколінь предків. Хотів захистити їх. Хотів, щоб це місце лишалося недоторканим, відрізаним від усього світу.
Крісло неквапно чмихкало вгору по пагорбу, хитаючись і підстрибуючи на мерзлих земляних грудках. І раптом зліва відкрилася просіка, на якій не було нічого, окрім заростей сухої папороті. Довгі й тонкі молоді деревця стирчали то тут, то там, велетенські викорчувані пеньки безживно випинали догори свій тупий гладкий верх або зажерливо розчепірене коріння. Та ще виднілися чорні плями там, де лісоруби спалювали хмиз і сміття.
Це було одне з тих місць, які сер Джефрі вирубав під час війни для будівництва траншейних укріплень. Весь пагорб, що полого здіймався справа від дороги, був спустошеним і давно занедбаним. На вершині пагорба, де колись височіли дуби, тепер була пустка; звідти над верхів’ям дерев можна було побачити залізницю, якою перевозили вугілля, і нові промислові будівлі у Стакс-Гейті.
Конні стояла й дивилася у цю прогалину посеред затихлого мовчазного лісу, що вела у живий світ. Але вона не сказала цього Кліффордові.
Це оголене місце завжди незбагненно дратувало Кліффорда. Він пройшов крізь війну і знав, якою вона є насправді. Але він ніколи так не лютував, як тоді, коли побачив цей голий пагорб. Він засадив його знову. Але зненавидів за це сера Джефрі.
Поки крісло неспішно повзло вгору, Кліффорд сидів із напруженим обличчям. Діставшись вершини пагорба, він зупинився; він не хотів ризикувати, спускаючись униз довгим і дуже вибоїстим схилом. Він сидів, дивлячись на зеленкувату в’юнку стрічку дороги, що спускалася вниз, торуючи собі шлях поміж папороті й дубів. Вона звивалася біля підніжжя пагорба і далі зникала; але її вигин був таким чарівно легким, що викликав в уяві гарцюючих на конях лицарів і дам в амазонках.
– Я вважаю, що це і є істинне серце Англії, – сказав Кліффорд, сидячи в кріслі під променями тьмяного лютневого сонця.
– Ти так гадаєш? – обізвалася