Коло Елу. Андрій Цінцірук
Читать онлайн книгу.вночі майже не спала, думала про те, як вони з бабусею вирушать на хутір, адже ще нікуди не виїжджала з міста. Узагалі у свої неповні десять років дівчинка жодного разу не засинала поза межами своєї кімнати.
Такої довгої ночі Ганна-Софія ще не відала. Вона то поринала в сон, то прокидалася, а пробудившись, дивилася, чи ще не світає. Та коли закінчилася ніч і настав довгоочікуваний ранок, змучена тривогою та чеканням дівчинка міцно заснула.
Ранок виявився метушливим: усі кудись збиралися. Батько поспішав на потяг до Кракова й тричі перевіряв вантаж, переконуючись, що речі на місці. Зібравшись, він покликав до себе домочадців. За звичаєм, родичі присіли на дорогу. Підвівшись, Василь Захарович підійшов до доньки, міцно обняв її й поцілував у голову, так само він попрощався із сестрою. Але, наблизившись до тещі, розгубився. Проте жінка врятувала його – міцно потиснула руку й голосно промовила:
– Ви працюйте, не турбуйтеся за нас. Усе буде гаразд. Щасливої дороги.
Батько немов тільки й чекав цього побажання, схопив обидві валізи й побіг до авто, що давно чекало біля будинку.
Вони, поснідавши, помалу почали збиратися в дорогу. Ольга давала Ганні-Софії безліч порад, виголосила ґрунтовну лекцію, як потрібно поводитися в лісі, якщо загубишся. А наприкінці настанов промовила: воду оминати, на високі дерева не лазити!
От нарешті для подорожувальників настав час вирушати. Чесно кажучи, Ганна-Софія не могла дочекатися цього моменту. Та поміж тим вони з бабцею опинилися вже на вокзалі й сідали в потяг. Дівчинка побачила, що людей дуже мало, тому запитала в бабусі:
– Чому людей так мало?
– Середина тижня, – відповіла Віра Петрівна, – я до вас приїжджаю на вихідні, тоді важко добиратися.
Ганна-Софія уважно вислухала бабусину відповідь і ближче підсунулася до вікна. Поїзд, голосно завивши, повільно поповз уперед. Рівномірне цокання коліс заколисало дівчинку, і вона міцно заснула. Напевно, далася взнаки безсонна ніч.
Ганну-Софію розбудила бабця. Вона вже витягнула клунки й готувалася виходити з потяга.
– Просинайся, ми вже приїхали, – пошепки промовила бабуся Віра, щоб м’яко вивести дівчинку з глибокого сну.
– Це вже Тихий? – запитала дівчинка.
– Ні, до хутора нам ще йти п’ять кілометрів пішки, – повідомила бабця й, не чекаючи відповіді, узяла сумки й направилася до виходу.
Ганна-Софія, кілька секунд подумавши, швидко кинулася слідом за Вірою Петрівною.
Поїзд рушив далі, а вони разом із кількома жінками залишилися посеред чистого поля. Лише невеликий насип із каміння вказував на те, що в цьому місці зупинка. Більше нічого – жодних дороговказів, вказівників, табличок чи принаймні сходів, що вели з крутого насипу на ґрунтову дорогу знизу.
Бабця Віра вхопила клунки й швиденько пішла вперед, мов не хотіла йти разом з іншими. Ганна-Софія, узявши свій невеликий портфель, задріботіла за нею. Вони простували мовчки, потрохи відриваючись від односельців. А селяни про щось