Червоний мав ясний розум і дуже добре вчився. У класі у нього були найвищі бали з усіх предметів, хоча не скидалося на те, щоби він просиджував за наукою більше, ніж інші. Проте хлопець анітрохи не дер носа, навпаки – завжди наголошував на досягненнях однокласників, наче йому було незручно за свій розум. І, як притаманно невисоким людям (до закінчення ліцею його зріст не перевищував 160 сантиметрів), коли вже собі щось постановить, нехай це і дрібниця, то від свого легко не відступить. Також його неабияк злостили безглузді правила й тупі вчителі. І ще він страшенно не любив програвати. Після поразки у тенісному матчі завжди мав кепський настрій. Не те щоб не вмів визнавати невдачі, проте у такі миті охоту до спілкування він втрачав. Решті така вразливість здавалася кумедною, і його брали на смішки. Відтак невдовзі Червоний також реготав з усіма. Його батько викладав на економічному факультеті Наґойського університету.

      Синій був форвардом секції регбі, а у випускному класі ліцею – капітаном команди. Хлопчище з нього був нівроку: широкоплечий, мав могутні груди, високе чоло, великий рот і широкий ніс. Затятий гравець, із нього ніколи не сходили рани й подряпини. Синій не вирізнявся здібностями до копіткого навчання, але за добру вдачу його любили ледь не всі. Дивився він людям прямо в очі, говорив чітко і звучно. Відразу запам’ятовував людей та імена, а пліток від нього майже не чули. Умів уважно слухати і гуртувати інших. Цкуру і зараз пам’ятає, як, зібравши гравців у коло, Синій налаштовував команду на перемогу.

      – Чуєте, ми сьогодні переможемо! – горлав він. – Питання лише в тому, як ми цього досягнемо, з яким розривом виграємо. Але ми неодмінно переможемо! Чуєте? Уперед, до перемоги!

      – До перемоги! – надривались у відповідь гравці й розбігалися полем.

      До слова, їхня команда з регбі не була бозна-якою сильною. Сам Синій грав добре і з розумом, але загальний рівень команди ліцею залишався посереднім. Вони неодноразово з тріском програвали потужним командам приватних навчальних закладів, які могли дозволити собі платити стипендії, тож збирали талановитих гравців із цілої країни. Після завершення гри Синій поразкою дуже не переймався. «Важливою є сама воля до перемоги, – часто казав він. – У житті неможливо перемагати постійно. Як є перемоги, так само є і поразки».

      – А ще є перенесення матчу через негоду, – зауважувала іронічно Чорна.

      Синій сумно хитав головою:

      – Ти плутаєш регбі з бейсболом і тенісом. У регбі такого немає.

      – Як? Грають навіть у дощ? – дивувалася Біла. Вона не мала до спорту ані знань, ані інтересу.

      – Так, це правда, – авторитетно встрявав у розмову Червоний. – Як би з неба не лило, матчу не скасовують. Тому щороку чимало гравців тоне під час змагань.

      – Як це жахливо! – казала Біла.

      – Та досить уже верзти казна-що. Це ж жарт такий? – обурювалася Чорна.

      – Люди,