Десять гріхів. Андрій Криштальський
Читать онлайн книгу.
так: зараз вийдемо і я пред’явлю перепустку. Тоді підемо в зал і будемо працювати. Чергова – моя приятелька, тому, думаю, нічого зайвого не питатиме, одначе ти будь обережним і намагайся до неї не говорити. І найголовніше: не смій нічого собі записувати чи коментувати вголос. Побачив – і запам’ятав, зрозуміло?! Навіть якщо б ти знайшов щось надзвичайне, повинен зберігати цілковитий спокій, докінчити роботу і розповісти мені про побачене лише на вулиці.
– Це що, така таємниця? Від кого ми ховаємося?
– Така таємниця. Я тобі сказав, як діяти? Отак і дій.
– Нас будуть підслуховувати, чи як?
Микола, здавалося, вже ледь стримував роздратування.
– Перестань весь час розпитувати. Раз я тобі на цьому наголошую, значить знаю, що роблю. Вчися трохи думати головою, а не біцепсами…
Піднялися до архіву. У залі було прохолодно. Як і минулого разу, худа, бліда і якась на диво мізерна жіночка подала їм папки з паперами й одразу ж пішла до свого столика. Відтак вони з Миколою стали ніби єдиними живими істотами в цьому приміщенні, бо чергова сприймалася майже як декоративне доповнення до суворого інтер’єру архіву.
– Може, впустите мене?
Світлана Лебезун похмуро дивилася на візитерку, яка стояла біля порога. Одразу пригадала Марину дитятком і подумала: життя інколи виробляє з людьми лихі речі. Клавина донька завжди тягнулася до неї в ті колишні часи. Було таке грайливе, миле, веселе й життєрадісне дівчатко, аж світилося від, здавалося, невичерпної внутрішньої енергії. Гарна-прегарна дитинка була. Тепер же… Оця змарніла, змучена жінка… Чого вона, власне, хоче? Навіщо прийшла?
– Заходь.
Марина, голосно сопучи, повільно й натужно стягувала з ніг чоботи.
– Прийшла, тьоть Свєто, з вами по-людськи поговорити. А то моя мати вже таке виробляє, що й соромно розказувати.
– Що мені до твоєї матері? – байдуже запитала стара, пропускаючи гостю до покою. Власне, оцю кімнатку покоєм назвати було важко, хоча сама хата, колись перекуплена Лебезунихою, щоб дожити віку, якимось дивом лишилась у цьому престижному місці. Мабуть, міським архітекторам просто не доходили руки до розвалюхи.
– Смієтеся? Ви, мабуть, моїй мамі рідніша за мене.
– Сама винна!
– Може, й сама. Я вже нічого не розумію. Часом думаю, бабо Світлано, що я народилася в якусь лиху годину: ні спокою мені нема, ні простого жіночого щастя, ні долі. Пекло, та й усе. Єдина втіха – піду на роботу, мию підлоги в інституті, то часом трохи забудуся.
«Народилася в лиху годину… Ліпше й не скажеш, – подумала тим часом Лебезуниха. – Якби ж то ти, голубко, знала, як і коли тебе зачато!» Цієї миті в серці старої прокотилася тепла хвиля співчуття.
Баба Світлана пильно вдивлялася в обличчя Марини. Що й казати: несла в собі Максова жінка й справді лихий знак – у цих зморшках на обличчі, у цій згорбленій поставі, в порожньому погляді очей. Неначе з перших секунд життя отримала вона якусь невидиму печать злого фатуму, й це тавро ятрило Марині й душу, і тіло.
– А тепер ось, мати…