Замкнене коло. Світлана Талан
Читать онлайн книгу.
малознайомій людині Мирослава могла довіритися, розповісти про наболіле й потаємне. Щось у ньому було таке, що викликало довіру. Не вагаючись, вона почала розповідати про життя в інтернаті. Мирослава розказувала про Люду та Юлю, про те, як їй завжди хотілося їсти, бо хронічно недоїдала. Вона не приховувала, що відчувала себе приниженою, не здатною дати відкоша дівчатам. Вона зізналася, що зовсім не вміла постояти за себе, чинити опір і відчувала, що її покинула не лише бабуся, а й увесь світ.
– Ось така я слабачка, – підсумувала свою розповідь Мирослава. – Коли реальність життя показала свої зуби, я злякалася.
– Не зовсім так, – зауважив лікар. – Просто все звалилося на вас зненацька, коли ви ще не були готові до самостійного життя. Ви не могли боронити себе, десь трішки прогнулися, але все одно не стали навколішки перед своїми кривдниками.
– Так, але ж я була така не одна. Інші швидко змогли адаптуватися до нового життя, а я – ні.
– Ви й надалі голодували?
– Людина до всього звикає, до недоїдання також. Але в якусь одну мить настає пік – і тоді людина ладна на все. Маленька крапля переповнює чашу терпіння. Красти я не могла, бо бабуся навчила мене не простягати руки до чужого та не просити милостиню. Я мусила знайти інший вихід.
– І ви його знайшли?
– Так. Лише за рік. Мені тоді виповнилося чотирнадцять, – почала Мирослава, але спазми стиснули їй горло так, що стало важко розмовляти. – Олексію Степановичу, – сказала вона, відвівши погляд, – можна я зараз піду, бо до мене мають прийти?
Лікар зрозумів, що то була маленька брехня задля порятунку. Було помітно, що жінка дуже хвилюється, а сьогоднішня відвертість її трохи стомила.
– До речі, я забула в палаті аркуш зі смугами. То я можу йти?
– Так, звичайно. Я так розумію, що бабусю ви не бачили вже понад тиждень?
– Так, її не було.
– Ось бачите! Не все так вже й погано?
– Усе добре, – відповіла Мирослава, натужно усміхаючись куточками вуст.
У коридорі її зустрів Юрко.
– А я вам приніс пиріжків з вишнями, – привітавшись, сказав він. – Мама напекла саме для вас. Я їх замотав у рушник, щоб були тепленькі, але, здогадуюся, що це не дуже допомогло.
– Дякую. Переказуй вітання мамі Валі й татові Анатолію. А ти чому не на роботі?
– А в мене обідня перерва.
– Зрозуміло. А чому це ти так сяєш сьогодні? Чи, бува, не закохався?
– Щось у цьому роді.
– І хто ж вона? Як її звуть?
– У неї таке гарне ім’я, як і вона сама, – Світлана. Вона працює продавчинею хліба. Одужуйте швидше – я вас із нею познайомлю.
Ще трохи потеревенивши з юнаком, Мирослава пішла до палати. За нею тінню по коридору прослідувала медсестра та клацнула замком у дверях. Мирослава чи не вперше за останній місяць залюбки поїла. Пиріжки дійсно були смачні. Мирослава вміла добре готувати, але з тістом не дуже товаришувала. Хай скільки намагалася пекти у духовці здобні пиріжки, вони