На тому боці (збірник). Валентина Мастєрова
Читать онлайн книгу.
у них народився, а потім іще один. Меншенький помер до року, а старшенький утопився в копанці. Потім двійко народилося, і ті померли. Не минувся Прісі з Яковом лихий перевід чорного коня. Зачастила Пріся до Ріки ніби за щавлем, а сама зійде на кручу й подовгу дивиться у вир.
Розвиднилося, коли донька народилася, за нею ще одна і синок. Пріся наче ожила, щебече коло дітей і до Якова озивається лагідніше. А той і небо до землі прихилив би: хату заходився будувати, дворище обгородив. На заробітки сходив, лошатко у двір привів. Тільки забрала того коника колективізація. І не стало волів і коней в Івана Піпкуна і в Грицька Пелехатого, і ще багато в кого спорожніли двори.
А потім здригнувся світ і розколовся від Заходу до Сходу. Чоловіків у селі ніби хто косою викосив. І першого забрали Якова. Ох і тужив батько за дітьми: усю нічку сидів біля їхньої постелі, дивився-надивлявся і сліз не стримував. Дружина ж мовчки готувала чоловіка в дорогу. І мовчки стояла за хвірткою, коли він попросив: «Бережи, Прісе, діточок наших». Уклонився й пішов. А в Прісі ні сльози, ні зойку. Тільки почорніла з лиця, наче вже овдовіла.
– Ох, таточку, – плакала не раз моя мати, але так, щоб і ми, діти, не бачили.
Де загинув? Як загинув? Хіба ж дізнаєшся з того короткого і непевного «…Пропав безвісти…».
с. Красилівка, 25 березня 2015 р. – 21 березня 2016 р.
На тому боці
Ось зараз виберусь зі своєї долини в Солону – річка перед хутором, що стоїть на горі. Глибока річка, й вода у ній аж чорна, а там, де впадає в озеро, – блакитна й ближче до берега у лататті жовтому. Ще трохи, і переїду через мілину – тут брід колись був. Худобу ганяли, й люди перебродили, кому швидко на луг треба. Тільки я правлю свого човника не до хутора й не на луг, а на той бік Хозарського озера. Туди, де Ївга Курятниця жила.
Про Ївгу мало хто чув із моїх ровесників. То про золото всі знали, а про дочку Луки Михулі тільки скосогір нагадував, на якому колись її курінь стояв. І не думайте, що завжди стояв. Ні-і.
Давня то казка. Не те щоб казка, а розказка моєї прабаби Степаниди. Так, а що тепер, як стільки лишилося в пам’ятку тих її казок-розказок. Отак зримо все перед очима, наче тільки з дороги додому вернулася. Ох і далекої дороги, трудної, з якої навертаються, коли вже пугач над стріхою журбу кличе.
Того холодного літа, якого року – не скажу, у Луки Михулі народилася донька: не перша й не друга, а аж четверта. І то не дитина, а щось схоже на кошеня з величезними очима, манюсіньким носиком, під яким кривилися дві тоненькі смужечки губ. І тільки-но вийшло з лона матері, ті смужечки так розтулилися, що повитуха ледь не впустила немовля додолу. Бо скільки й приймала дітей на світ, а такого крику не чула.
«Це якесь причинне», – подумала, зиркнувши спідлоба на стару Михулиху, яка ось уже скільки стояла в неї над душею і тепер, побачивши дитя, не стримувала свого обурення:
– Знову дівка. Люди добрі, та це ж кара Господня, а не невістка. Дівки, дівки… І куди їх теперечки дівати? У людей повна хата хлопців, а ця…