Багряний рейд. Андрій Кокотюха
Читать онлайн книгу.
відскакували від нього. Здавалося, він перестав зважати на протести Коломійця і на саму його присутність. Переступивши через старлея, Дунай став над ним так, аби лежачий опинився в нього між ногами, і запитав, дивлячись згори вниз:
– Коли вже такий кремінь, вояк незламний – чого верещиш? Такі, як ти, терплять. Хіба не про це пишуть у ваших брехливих газетках: комуністи – люди зі сталі? Га?
– Біль не треба терпіти, – вичавив Колокольчиков. – Ти ж цього домагаєшся, аби я кричав. Кричу. Задоволений?
– Я буду задоволений, коли ваша комунія піде геть із мого краю! – гаркнув Дунай. – Ми не для того кладемо голови! Наші жінки лишаються вдовами, навіть не встигнувши повінчатися перед Богом і людьми! Діти народжуються й ростуть без батьків! А скількох дітей ви вбили!
– Ми не вбиваємо дітей!
– Ви вбиваєте найкращих чоловіків! Кров нації! Кожен міг стати батьком не одної дитини! А ви не даєте нам спокійно жити й працювати на своїй землі!
– Це не ваша земля! Сталін звільнить народ від таких, як ти!
– Ми звільнимо наш народ від вашого Сталіна!
Дунаєва рука вже тягнула парабелум із кобури.
– Стій! Не можна так, я сказав!
Тепер Коломієць націлив дуло на Дуная.
Вояки схопилися за зброю.
– Стояти! Тихо! – гаркнув Дунай. – Тихо будьте! Зброю геть!
Не розуміючи, чому старший віддає саме такий наказ, підлеглі підкорилися. Свій пістолет Дунай не забрав.
– Ти проявив себе, Східняче. Нарешті. Я чекав коли. Та не думав, що саме тут і так.
– Давай припинимо це, друже Дунаю.
– Згода. Припинимо. Того вже маю доста.
Бахнув постріл.
Це Дунай стрельнув Колокольчикову в голову.
Максим сильніше стиснув руків’я, опановуючи себе.
Тепер дуло парабелума дивилося на нього.
– Я чув про тебе, Східняче, – сказав Дунай. – Багато чув, раніше, не тепер. І мені не все подобалося.
Переступивши назад через тіло, він витягнув руку з парабелумом перед собою.
– Кинь залізяку. Ляжеш поруч із москалем.
– Він тримався, – вперто мовив Коломієць. – Хай ворог, але – тримався. Я бачив таких фанатиків. Їх виховують, навіть вигодовують. Гуртки, секції, паради, вишколи, ходіння строєм. Чим ми тут кращі за них, якщо отак ставимося до полонених? Мали його довести, Дунаю.
– Бачу, не далеко пішов від свого друга.
– Він мені не друг.
– Пощо заступився?
– Я не заступився.
– Справді?
– Я відповідаю за нього, Дунаю. Відповідав…
– За тебе хто відповість, Східняче? Може, сам за себе?
– Може. Напевне.
Дунай гмикнув.
– А зараз слухай мене. Минулого року ти відпустив ляшку, агента з Армії Крайової. Тоді тобі це подарували, далі ніби проявляв себе з кращого боку. Проте кілька разів хтось та й доповідав про інші подібні випадки надмірного гуманізму щодо ворога.
– На війні нема гуманістів.
– Коли так – будеш першим. Маю завдання придивлятися до таких, як ти, пильніше. І не я один