Білі зуби. Зеді Сміт
Читать онлайн книгу.
хижо; така собі пантера у вечірній сукні: де закінчувалася спина Клари й починалася сукня, з першого погляду було не зовсім зрозуміло. І на запилюжений потік сонячного світла, котрий з високого вікна падав на пари, що очікували своєї черги, вона теж реагувала, наче кішка. Вигинала спину під його дотиками і мало що не муркотіла. Навіть реєстратор, котрий бачив уже на своєму віку всяке – конеподібних чоловіків, які одружувалися з тхороподібними жінками, й слоноподібних чоловіків із совоподібними жінками, – навіть він підняв був брову, здивовано споглядаючи цю найбільш неймовірну та неприродну пару, котра наближалася до його столика. Кіт та собака.
– Доброго дня, отче, – сказав Арчі.
– Він реєстратор, Арчібальде, ти, старий дурню, – встряв його друг Самад Мія Ікбол, котрого разом з його мініатюрною жінкою Алсаною викликали із ув’язнення в глибині кімнати очікування, щоби вони могли посвідчити шлюб, – він ніякий тобі не священик.
– А, ну так. Точно. Пробачте. Нервуюся. Знуджений реєстратор запитав:
– Може, вже почнемо? Вас тут нині стільки зібралося. Церемонія тривала не надто довго. Арчі дали ручку, і він записав своє ім’я (Альфред Арчібальд Джонс), національність (англієць) та вік (47 років). На мить завагавшись перед графою «Професія», далі продовжив «Реклама (складаю тексти оголошень)» і підписався. Клара також написала своє ім’я (Клара Іфігенія Бовден), національність (з Ямайки) та вік (19 років). Не знайшовши графи, яка б цікавилася її професією, вона перейшла прямо до вирішальної фінальної лінійки, черкнула на ній свій підпис і випросталася уже з новим прізвищем – Джонс. Ніби ніхто до неї й не отримував такого прізвища. Далі вони вийшли на вулицю, де вітер грався зужитими конфеті, кидаючи їх на все нові й нові пари, і Клара, ніби вперше, привітала своїх весільних гостей-індусів – чоловіка та жінку, – обоє були вдягнуті в рожевий шовк. Самад Ікбол, високий статний чоловік із білосніжною усмішкою та мертвою рукою, знову й знову вітаючи, поплескував її по спині тією рукою, котра в нього все ще залишалася здоровою.
– Це все моя ідея, – повторював він, – це моя ідея з усією тією женячкою. Я знаю цього чолов’ягу від… відколи?
– З 1945 року, Семе.
– Оце я й намагаюся пояснити твоїй чарівній дружині: від 1945-го! А коли ти знаєш чоловіка так довго, коли ти воював поруч з ним, тоді ти просто мусиш зробити його щасливим, коли він у нещасті. А він якраз був втрапив у халепу! І був у ній, аж доки не з’явилася ти. Бабрався в ямі з лайном – пробачте за мою французьку. На щастя, вона тепер уже далеко. Для божевільних у цьому світі є тільки одне місце і якраз там їх усіх і збирають… – Самад втратив запал рівно на середині речення, бо побачив, що Кларауявлення не має, про що він каже. – Ну, це нас не спинить… Словом, все це була моя ідея.
Ну і, звісно, його дружина Алсана, тендітна, з міцно стиснутими губами, котра, здавалося, дивилася на Клару згори (хоча сама була заледве на кілька років старша) і говорила хіба «О, так, місіс Джонс» або «О, ні, місіс