Ден Браун

      Довідка

      Пріорат Сіону – європейська таємна організація, заснована в 1099 році – існує насправді. У 1975 році в Національній бібліотеці в Парижі знайшли пергамент, відомий як Les Dossiers Secrets[1], що містив список членів Пріорату Сіону, серед яких були науковець сер Ісаак Ньютон, художник і скульптор Сандро Боттічеллі, письменник Віктор Гюґо, а також художник і винахідник Леонардо да Вінчі.

      «Opus Dei» – це фанатична католицька секта, щодо якої багато дискутували, бо про неї стала відома дуже суперечлива інформація. Вона побудувала свій штаб у Нью-Йорку, вклавши в будівництво 47 мільйонів доларів. Усі описи творів мистецтва, архітектури, документів, таємних ритуалів відповідають дійсності.

      Код да Вінчі

      І знову присвячується Блайз… Більше, ніж будь-коли

      Пролог

      Відомий куратор Жак Соньєр, заточуючись, зайшов під лунке склепіння Великої галереї музею. Він кинувся до найближчої картини – Караваджо. Ухопившись за позолочену раму, сімдесятишестирічний чоловік з силою потягнув на себе шедевр сімнадцятого століття і впав на спину, накритий цим полотном. Як він і очікував, поруч із гуркотом опустились металеві ґрати, перегородивши вхід у цей зал. Паркетна підлога задвигтіла. Вдалині заревла сигналізація. Якусь мить куратор лежав нерухомо, важко дихаючи і намагаючись зібратися з думками. «Я ще живий». Він вибрався з-під картини й роззирнувся, щоб сховатися в одній з безлічі ніш у цьому залі.

      – Не рухатися! – голос прозвучав страхітливо близько.

      Стоячи навкарачки, куратор завмер і повільно повернув голову.

      На відстані якихось п’ятнадцяти футів[2] від прегородки височів силует нападника, який дивився на нього крізь металеві ґрати. Він був високий і широкоплечий, із блідим, як у мерця, обличчям, із білим, неначе свіжа деревина, волоссям. Його очі були рожеві, а зіниці темно-червоні. Альбінос тримав пістолет, дуло якого було націлено прямо на куратора.

      – Ти не втечеш, – з його акценту складно було визначити, звідки він, – кажи мені, де він.

      – Я вже сказав вам, – уривчасто мовив куратор, – не розумію, про що ви.

      – Ти брешеш, – чоловік стояв нерухомо, лише виблискували його очі фантома. – Ти і твої брати володієте тим, що не є вашим. Скажи мені, де воно заховане, тоді залишишся живим, – чоловік навів револьвер на голову куратора. – Невже це таємниця, за яку ти ладен померти?

      Соньєрові забило дух.

      Чоловік нахилив голову, дивлячись на дуло свого револьвера.

      Соньєр підняв руки, ніби захищаючись.

      – Зачекайте, – повільно мовив він. – Я скажу вам те, що ви хочете.

      Куратор далі ретельно добирав слова брехні, яку він репетирував багато разів.

      Коли він розповів усе, його нападник самовдоволено всміхнувся.

      – Так. Саме це говорили мені й інші.

      Соньєр жахнувся. «Інші?»

      – Я їх усіх познаходив, – їдко всміхнувся велетень, – усіх трьох. Вони сказали те, що й ти зараз.

      «Не може бути!» Те, ким був куратор та інші троє сенешалів[3], теж було священною таємницею, як і та старовинна таємниця, яку вони оберігали. Тепер Соньєр зрозумів, що його сенешалі говорили перед своєю смертю таку саму брехню.

      Нападник знову навів на нього револьвер.

      – Коли тебе не стане, я буду єдиним, хто знає правду.

      Правду. Куратор миттєво усвідомив увесь жах ситуації. «Якщо мене не стане, правду буде назавжди втрачено». Він спробував підвестися.

      Пролунав постріл, і куратор відчув пекучий біль: куля влучила йому в живіт. Він упав долілиць, змагаючись із болем. Соньєр повільно повернув голову і подивився на свого нападника.

      Чоловік тепер цілився йому в голову.

      Соньєр