– Я повертаюся, – повідомила Софі, і її голос луною озвався на сходах.

      – До «Мони Лізи»? – здригнувся Ленґдон. – Прямо зараз?

      Софі усвідомлювала, що ризикує.

      – Мене не підозрюють у вбивстві. Тому я не можу втратити цей шанс. Я маю зрозуміти, що дідусь намагався сказати мені.

      – А як же посольство США?

      Софі почувалася винною, що змусила Ленґдона тікати, а тепер кидає його, але не бачила іншого виходу. Вона вказала йому на металеві двері внизу.

      – Виходьте через ці двері та тримайтесь освітлених вказівників, вони виведуть вас до турнікету, через який ви зможете спокійно вийти. – Вона простягла Ленґдону ключі від машини. – Мій червоний «смарт» припарковано на службовій стоянці. Ви знаєте, як доїхати звідси до вашого посольства?

      Ленґдон кивнув, дивлячись на ключі у своїй руці.

      – Послухайте, – сказала Софі, стишуючи голос, – я думаю, дідусь залишив мені повідомлення через «Мону Лізу», щось на кшталт ключа, про того, хто вбив його. Або чому мені загрожує небезпека. «Або що сталося з моєю родиною». Я маю піти й подивитись.

      – Але, якщо він хотів попередити вас про небезпеку, чому він перед смертю просто не написав це на підлозі? Навіщо ця складна гра в слова?

      – Дідусь намагався про щось повідомити мене, я не знаю, про що саме, але він напевне не хотів, щоб про це довідався іще хтось. Навіть поліція. Як би дивно це не звучало, я думаю, він хотів, щоб я підійшла до «Мони Лізи» раніше, ніж будь-хто.

      – Я піду з вами.

      – Ні! Ми не знаємо, як довго у Великій галереї нікого не буде! Ви маєте йти звідси, – вона підбадьорливо всміхнулася йому. – Побачимося в посольстві, містере Ленґдон!

      Ленґдон здавався незадоволеним.

      – Ми побачимось лише за однієї умови, – твердо відповів він, і Софі приголомшено глянула на нього.

      – За якої?

      – За тієї, що ви більше не звертатиметесь до мене «містер Ленґдон».

      Софі побачила, як на обличчі Ленґдона з’являється усмішка, і сама усміхнулася йому у відповідь.

      – Щасти вам, Роберте.