Зло не має влади. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
дивився на мене, як і раніше, посміхаючись. Учора я, напевно, втратила глузд від утоми: як можна було привести в рідний дім… некроманта?!
– Нам із Максимом треба йти, – сказала я дерев’яним голосом.
– Куди це? Ти ще не їла! Петрику, Дмитрику, посуньтеся, нехай Ліна сяде… А Максим нехай погостює ще, дочекається батьків із Криму…
Я запихала в себе гарячі шматочки курки, тушкованої з картоплею, і слухала, як Максиміліан втирається в довіру до моїх рідних. Втім, у довіру він втерся ще вчора, а тепер шляхом обману пролазив до мами в душу. Незбагненним чином він відчув, які саме слова їй будуть приємні, й раз за разом влучав у яблучко:
– Знаєте, дуже люблю читати… Не розумію цих геймерів – усе б сидіти носом в екран… Спина горбом, сколіоз виробляється…
– Цілком правильно, – мама дивилася на нього, наче він був її улюбленим сином. – У наш час…
Я запила картоплю міцним гарячим чаєм. Мигцем глянула на стінний годинник: майже десята. (Довгенько ж я пролежала у ліжку…)
– Ото було життя, – некромант зітхнув. – Не було цієї шаленої біганини, не доводилося крутитись, як білці в колесі: працювати на трьох роботах, щоб якось тягти родину, а на життя вже й часу не залишається…
Я роззявила рота: Максиміліан повторював власні мамині слова, які вона, бувало, втомившись говорила сусідкам. Мама не насторожилася – навпаки, закивала охоче.
– А отой гламур, – провадив в’їдливо Максиміліан, дивлячись мамі у вічі, – ця вульгарність… Неможливо стало ввімкнути телевізор…
– Нам уже час, – я встала, ледь не перекинувши табурет. – Максиме, пішли.
– Ліно, куди спішити? – мама насупилася (Петрик і Дмитрик нишком перекидалися курячими кісточками у неї за спиною).
Я виразно глянула на Максиміліана.
– Вибачте, Євгеніє Павлівно, – Максиміліан підвівся. – Мені треба сьогодні здати книгу в бібліотеку. Просто зараз.
– Ніколи не смій так робити!
– Як?
– Не смій чаклувати в моєму домі! Не смій знущатися з моїх рідних!
– Знущатися? Чаклувати?! Ліно, такого «чаклунства» навчена будь-яка розумна дитина…
– Ти зрозумів, про що я кажу? – відрубала я. – І годі вже!
У пустелі розвиднялося. Ще не занесло піском наші вчорашні сліди; втім, які ж вони вчорашні? (Адже тут, у пустелі, біля кордонів Королівства, час не зрушився ні на мить…)
Сарана ще закінчує нічний перехід. Але незабаром уже зупиниться, щоб розбити табір, – удень варвари відпочивають, ховаючись від сонця в наметах.
– Годі – то й годі, – пробурмотів Максиміліан, обернувся чорним птахом і злетів у небо.
Я злетіла за ним – важкувато, але впевнено. Летіти назустріч світанку приємно; з-за обрію виткнувся краєчок сонця. Я примружилась. Вітром мене підкидало, мов човник на хвилях. Попереду вималювалася зубчаста крайка гір, піски внизу змінилися луками, далі – перелісками…
Яке воно гарне, моє Королівство… Які сині гори, які жовті й