Королівська обіцянка. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
кола товсту безперервну лінію. – Зрозуміло?
– Як усе це складно, – з сумом протягла я.
– Нічого складного. Принцеси чудово знають: допоки на горизонті не з’явиться перший принц, вони абсолютно вільні. Але щось поки не поспішають скористатися цією свободою…
Я хитро посміхнулася власним кровожерливим думкам.
– Ваша величносте… коли мені можна буде поговорити з ними?
У Гарольда був власний будинок під червоним дахом зі срібним флюгером-драконом. Його дружина виявилася милою пампушечкою, а син – досить войовничим крикливим створінням, який так і норовив ухопити мене за волосся.
– Послухай, – сказала я Гарольду, коли дитину повели годувати. – Я знаю, як скасувати обіцянку.
– Це вже авантюра!
Хвилюючись, Гарольд, дорослий дядько й старший королівський маг, говорив і поводився, як хлопчисько із сьомого класу. Оберон мав рацію: йому треба вчитися володіти собою.
– Знаю-знаю, – повторила я поблажливо. – Тільки ти повинен мені допомогти.
– Як?
– Підемо зі мною до принцес. Я говоритиму, а ти – підтверджуватимеш. Ну і… Якщо вони полізуть у бійку, мені з ними не впоратися – відразу з п’ятьма. А ти – можеш.
– А чого б це їм битися?
– Я говоритиму неприємні речі, – пояснила я сухо. – Я змушу їх добровільно відмовитися від обіцянки.
Гарольд знітився. Щойно сподівався – і ось розчарувався. Опустив очі:
– Не вдасться. Я вже намагався.
– І що ти їм казав?
– Ну, чимало чого – про розум, про совість. Що Оберон через це помре, Королівство занепаде, і вони нічого не доб’ються: принців як не було – так і не буде. І що якийсь чесний капітан чи купець ліпший за принца разів у сто. І що, мовляв, який сенс старіти в цьому Храмі Обіцянки?
Гарольд засопів.
– А вони?
– Сміялися, – зізнався старший королівський маг. – Просто заходились від реготу. За головну у них ця… Філумена. Так вона… – Гарольда аж пересмикнуло. – Знаєш що? Їм на всіх начхати! Що їм до Оберона, до Королівства? Їм подобається жити в храмі, в усіх на очах, подобається, що всі з ними панькаються, тільки про них і говорять… – він замовк і низько схилив голову.
Я раптом зрозуміла, наскільки втомилась. Там, у нашому світі, був уже пізній вечір, а тут тільки сонце схилялося над морем. У кімнаті Гарольда було світло й на диво чисто – вимиті гладенькі дерев’яні стіни, витерто пил з меблів і карнизів, відполірований вузлуватий посох мага, що стоїть у кутку на особливій стійці. Мирно погойдуються фіранки.
– А якщо вони в когось закохаються?
– Вони? Облиш! Вони не здатні ні любити, ні закохуватися. Вони хочуть тільки привертати увагу, зводити жонатих з розуму, а потім виганяти. Стерви, ось вони хто…
– Тим ліпше, – я посміхнулася. – Значить, їх не шкода.
– Не шкода? Що ти задумала?
– Побачиш… Гарольде, візьми свій посох. І знайди мені підходящий одяг – я хочу виглядати пристойно, бо за годину – у нас побачення із принцесами в храмі. Король відправив до них посильного,