Королівська обіцянка. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
поруч, намагаючись дихати якомога спокійніше й тихіше.
– Отут вони йшли, – сказав Уйма.
Перед нами був глибокий рів завширшки як невелика вулиця. Через рів було перекинуто мідну трубу (принаймні мені подумалося, що то має бути мідь). Ніколи в житті не бачила такого: це було схоже на розпрямлений і витягнутий у лінію саксофон колосальних розмірів.
Ліворуч від труби був неглибокий рів, можна було розгледіти купи мотлоху на кам’янистому дні. Праворуч зяяла чорна порожнеча. Уйма зіштовхнув туди камінчик носаком чобота – звуку падіння ми так і не дочекалися.
– Отут вони йшли, – повторив Уйма – Хто, скажімо, дурень – падав ліворуч. А хто боягуз – праворуч…
– Боягуз?
– Приміром, жритраву. А хто хороший – переходив на той бік…
– По-твоєму, якщо не дурень і не боягуз, – то вже хороший?
Уйма вп’явся у мене поглядом з незрозумілим виразом обличчя. Я зніяковіла.
– Ну, а ми куди звалимося? – запитала я грубим, як після застуди, голосом.
– Ми хороші, – заперечив Уйма. – До того ж ми живі. Навіщо нам іти через цю трубу? Там перелаз є…
Я простежила за його поглядом. Ліворуч, трохи осторонь, рів був завалений кам’яними брилами, і по їхніх гребенях можна було перебратися на той бік.
Уймі було просто – він переступав з каменя на камінь. Мені заважав посох, і, якщо чесно, ноги були короткуваті. В одному місці я не втрималася й сповзла по слизькому каменю майже на самісіньке дно.
Людожер, на мій жах, одразу не став мене витягати. Він, навпаки, зістрибнув, перелетів через мою голову й приземлився на дні – беззвучно.
Присів. Торкнувся чорного каменя.
– Тут був вогонь, – у голосі його звучало задоволення. Звук відбивався від низької стелі, від скель і від стін рову – здавалося, сама печера говорить свистячим багатоголоссям. – Для дурнів, значить.
– По-твоєму, дурні гірші за інших? – запитала я дратівливо.
– Ні, – Уйма почухав бородище. – Там, з другого боку, взагалі незрозуміло що. Дірка. Порожнеча. Для боягузів, значить, – довго летіти.
– Отже, боягузи – найгірші?
Уйма подивився на мене з підозрою. Хотів відповісти, але щось привернуло його увагу. Він нахилився й витяг із кам’яного кришива тьмяний погнутий меч із рештками кисті, що в нього вчепилась.
Струсонув кістки разом зі зотлілим рукавом. Із задоволенням примірявся до меча, змахнув і так, й отак – аж повітря засвистіло.
– Це що, теж залишилося від мертвих? – у мене занило під ложечкою.
– Це вже потім, коли живі тут ходили, – сказав Уйма вдоволено. – До Печатки йшли. Хотіли, значить, назад вибратися, некроманти, жритраву.
Я спробувала вилетіти на уламок скелі. Нічого не вдавалося.
– Уймо, ми що, так і будемо в ямі сидіти?
– Не будемо.
Він подав мені цупку п’ятірню, і я вчепилася в неї майже з полегшенням.
– Важко бути мертвим… – бурмотів Уйма, допомагаючи мені вибратися на протилежний край рову. – І без того важко, а тут ще й некроманти. Попався б мені хоч один…
– Звідки