Дім, у котрому заблукав час. Вiкторiя Гранецька
Читать онлайн книгу.
Онуфріївна слухняно роззявила рота, повного на диво білих та міцних зубів, і, отримавши першу ложку, з насолодою заплямкала.
– Борщ знову пересолений! – заявила, ретельно пережувавши і проковтнувши страву. – Коли ти вже навчишся готувати, трясця тобі?
– Їжте, мамо, їжте! – мугикнув Остап Свиридович. – Поки дають, – додав пошепки. Катрин чоловік уже давно в думках поховав обох старих і не міг дочекатися, коли в їхній тісній квартирі стане трохи вільніше. Ні, Остап Свиридович шанував матір і тещу, як і належало доброму синові-зятю, але йому страшенно набрид часниковий придих з рота Софії Онуфріївни, яка постійно його жувала, щоб відігнати хвороби і старість.
Та часник – то ще було півбіди. Навіть часник не міг перебити запаху сечі Дарини Миколаївни, котра от уже років десять ходила під себе. Тому Катря одягала їй підгузки, які належало змінювати тричі на день. І щоразу то було неабияке випробування – стара не любила митися й перевдягатися, вона хвицалася, дряпалася й кусалася, як навіжена, варто було Катрі наблизитися до неї з підгузком.
– Мамо, у мене щось не так із ребром! Подивись! – Танечка підвелася зі стільця і з жахом узялася обмацувати свій плаский живіт.
– Та все у тебе добре! – Катерина намагалась не звертати уваги на вибрики доньки, бо лікар казав, що майже всі її хвороби не в організмі, а в уяві. Та й звикла вже, що дня не промине, як донька собі щось вигадає.
– Мамо! – Таня розридалася. – У мене зламане ребро! Від нього відколовся шматок! Помацай! Воно мені коле! Я тепер помру!
Катерина знервовано підступила до доньки і провела рукою по її сорочці. Насупилась. Дійсно, щось тверде і гостре. Задерла сорочку – а там до вивороту приліпилася велика зачерствіла хлібна крихта.
– Ось твоє ребро! – показала доньці. – Знатимеш тепер, як снідати у ліжку! Хоч би посоромилась! Доросла дівуля, а вигадує казна-що!..
– Я не вигадувала, воно справді кололо! – Таня перестала битися в істериці, зрозумівши, що наразі все гаразд. – Я хочу їсти, мамо! Коли ми вже будемо їсти?
– Та зараз принесу! Бачиш, я бабу годувала! Могла б уже сама встати й узяти собі поїсти, не маленька дівчинка!..
– Мамо, ти ж бачиш, я не можу! Мені не можна піднімати важке – у мене вени на ногах повилазили!
Катря за інерцією хотіла було кинутись годувати й доньку, але під суворим поглядом чоловіка мусила вертатися до кухні. Вечір аж ніяк не був її улюбленим часом. Вона більше любила тихі та спокійні ранки, коли чоловік із зятем ішли на роботу, нагодовані і вигуляні собаки відпочивали по своїх кутках, старі спали, хоч і хропли при цьому голосніше за п’яних матросів, Артемко бавився в якусь гру на комп’ютері, доки в школі карантин і батька вдома немає, а Таня дивилася бразильський серіал. Тоді Катрі було добре – можна розлягтися на широкому ліжку впоперек, і ніхто не буде казати, щоб вона забрала ногу чи руку, бо йому заважає, обкластися шоколадним печивом, заварити півлітрове горнятко червоного чаю з пелюсток