Всьо ясно. Джонатан Сафран Фоєр
Читать онлайн книгу.
цим і таки купить накидки на крісла із зєбрової шкури, про які я так давно мічтав. «Прекрасно, ШАПКА», – сказав він. «Не називай мене так!» – ше раз сказав я. «Прекрасно, Алексе! Прекрасно! Ти мусиш скасувати всі свої плани на перший тиждень липня». «У мене нема ніяких планів», – відповів я. «Уже є», – пояснив він.
Настав час згадати про мого дєда, який тоже грубий і навіть товстіший, ніж мої батьки. Окей, розкажу і про нього. У дєда золоті зуби й густа рослинність на обличчі – каждого дня із самого ранку він довго розчісує свою пишну шевелюру. Майже п’ятдесят років дєд горбатився на різних роботах, найбільше – у колгоспі, а потім став воділою. Нарешті його найняли в «Дорогами предків», де він начав фігачити ще в 1950-x годах і працював аж донедавна. Зараз він пішов на заслужений отдих і живе недалеко на нашій вулиці. Моя бабушка померла два роки тому від раку мозку, і дєд після того впав у депресію й парить усім, що він сліпий. Мій батя не вірить, але все одно купив йому Семмі Дейвіса Младшого-Младшого, бо сука-поводир згодиться не тільки сліпому, а й тому, хто страдає від самотності. (Не треба було писати «купив», бо батя не купував її, а просто взяв із притулку для ненужних псів. Це не тільки несправжня сука-поводир, а ще й розумово отстала.) Дєд більшу частину дня просиджує в нас удома перед телевізором.
Він часто вичитує мене. «Сашо! – кричить він. – Сашо, не будь таким гниляком! Не будь таким порожнім! Роби що-небудь! Роби що-небудь корисне!» Я ніколи не перечу йому й навіть ніколи спеціально його не нервірую, але я не в’їжджаю, шо може зараз стати таким уже корисним? Поки бабушка була жива, він не мав тої страшної привички рипіти на мене чи на Ігорчика. Ми понімаєм, шо це він не навмисно, і вибачаємо йому. Одного разу я з’ясував, шо дєд іногда плаче перед телевізором. (Ця частина історії про мого дєда, Джонатан, залишиться між нами, окей?) Якраз транслювали прогноз погоди, тоїсть плакав він явно не через якусь депресивну передачу. А я ж вихований і всігда прикидаюся, шо нічого не бачу.
Мого дєда тоже звати Олександр. Як і мого батю. Ми були первістками в наших сім’ях і гордимося тим не менше, ніж бейсболом, який (усі це знають) придумали в нас, в Україні. Я теж назву свого первістка Олександром. Якщо хочете знати, шо буде, якшо в мене народиться дєвочка, то я вам об’ясню. Мій перший дєвочкою не буде. Мого дєда проізвели на світ в Одєсі 1918 року. З України він не виїжджав. Найдальше він був у Києві, бо там мій дядько оженився з одною коровою. Коли я ше був пацаном, дєд, бувало, повчав мене, що Одєса – саме лучче місто на світі, бо тут дешева водка й дешеві женщини. Він по-всякому прикалувався з моєї бабушки, коли та ше жила, і намєкав, як любив других бабів. Але бабушка знала, шо то були пусті приколи, і голосно реготала. Він казав: «Ганю, я планірую поженихать вон ту, в розовій шляпці». А вона питала: «І з ким ти планіруєш її поженихать?» А він отвічав: «А з собою». Я в цей час улибався на задньому сидінні, а вона казала: «Але ти ж не батюшка, шоб женить». А він: «Сьодні ним стану». А вона йому: «Ти сьогодні увірував у Бога?» А він їй: «Сьодні я вірую в любов».