Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя. Регіна Бретт
Читать онлайн книгу.
не мала, наскільки важким може бути мертве тіло, аж доки не спробувала її підняти. Вираз «мертвий вантаж» для мене набув нового значення. У похоронному бюро ми мали роздягти її, обмити і вкласти для церемонії прощання.
Іноді поховальний бізнес може спричиняти глибоке хвилювання. Тиждень за тижнем ти поринаєш у світ смерті й горя. Тобі доводиться працювати з напіврозкладеними тілами, які вже не мають людської подоби, бо їх не могли знайти протягом тривалого часу. Тобі доводиться маскувати отвори від куль і почуватися безсилою, бо замаскувати діри в душах тих, хто вижив після цих самогубств, ти не в змозі. Тебе нудить від запаху смерті, доки його не змінює запах рідини для бальзамування, від якого з очей течуть сльози. Та ніщо не вражає так, як крихітні труни. Новонароджені, мертвонароджені, надії і мрії цілого життя, що залишають по собі порожні дитячі кімнати та занімілих від горя батьків, які навіть не знають, чи можуть тепер називати себе батьками.
Хіба в цьому є щось привабливе?
Коли бачиш смерть так близько, то відчуваєш глибоку вдячність за життя. Одного разу бальзамувальник дозволив мені йому асистувати. Він показав, як роки нездорового харчування можуть призвести до звуження артерій шиї. Я ніколи не забуду розсічену артерію того чоловіка. І згадую про неї щоразу, як мені спадає на думку поласувати картоплею фрі.
Якось я зайшла до кімнати для бальзамування й побачила тіло чоловіка з розчахнутою грудною кліткою – це скидалося на розкриту книжку. Після аутопсії бальзамувальник розкрив його, щоб підготувати. На якусь мить я відчула жах і відскочила. Та потім це видовище мене зачарувало. Я підійшла ближче, щоб пильно поглянути на кожне ребро, кожнісіньку тканину, що свого часу втримували його серце на місці. То був прекрасний момент. Як часто вам вдається зазирнути всередину людського тіла?
Роками я брала інтерв’ю в сотень людей – від пілотів аеростатів до робітників-мігрантів і не тільки. Усі вони мали роботу, якою хтось займався б радо, а хтось міг би її зненавидіти. Протягом тижнів я розмовляла з мігрантами, які працювали на агрофермі в Гартвіллі, Огайо. І їхня робота навряд чи сподобалася б більшості з нас.
Жінки, з якими я спілкувалася, сказали, що їх краще називати «польовими працівницями». Вони не вважали себе мігрантками. Їм не подобалося тавро, яке накладала на них ця назва. Одна жінка зауважила, що коли хтось чує слово «мігрант», то перед очима відразу постають бідні, брудні й неосвічені люди, які викликають співчуття. «Вони називають нас мігрантами, але це не так. Мені подобається зрізати салат-латук. Я заробляю гроші чесною працею, – мовила вона. – Якщо я не хочу працювати, мене ніхто не примушує. У такому випадку я просто менше зароблятиму».
Робітники прибули на ферму «K.W. Zellers & Son» у Гартвіллі, Огайо, з Південної Кароліни, Флориди й Техасу. Вони привезли із собою своїх дітей, свій одяг, свої Біблії. Оселилися в старих будиночках, хатинах і трейлерах. Одягали яскраво-жовту водонепроникну уніформу, яка пасувала до жовтих плащів, і вирушали на старих шкільних автобусах у глиб полів ферми, що мала площу