Завжди поруч. Михаил Гранд
Читать онлайн книгу.
Мабуть, недочула, що замовляв юнак. Флоріан зробив ковток. Солодкуватий напій обпалив горло й відразу вдарив у голову. Стало гаряче, очі пекли від поту. Хлопець автоматично знайшов вузол краватки і послабив його. Навіщо він взагалі натягнув цей дурний аксесуар?!
– Ти захочеш дізнатися, як це – бути з іншими. Це питання не дасть тобі спокою, доки ти не вирішиш, що я тобі заважаю, – тим часом продовжувала Жоржина.
– Чи не з себе ти робиш такий висновок?
– Я зважаю на факти. Усі чоловіки такі. Не бачу сенсу продовжувати стосунки, яким долею призначено закінчитися.
Флоріан стиснув кулаки, щосили намагаючись заспокоїтися. Він охоче б повернувся до свого звичного м'якого гумору й терплячого тону. Виявляти терпіння йому ще вдавалося, проте м'якість геть-чисто зникла з його голосу.
– Не треба порівнювати мене з іншими! – Він пильно подивився їй в очі. – Я знаю, чого хочу. Мені не потрібна інша жінка або інше життя! Пам'ятаєш, ми мріяли, як назвемо наших дітей?
– Знаєш, я гадаю, у цьому й полягає головна проблема. У твоєму світі ми подружжя з купою нащадків. Однак реальність, на жаль, інакша. Якщо відверто, я ніколи не хотіла дітей.
Флоріану здалося, що його щось душить. Він зірвав із себе краватку. Але неприємне відчуття залишилося, немов грудка, що глибоко засіла в горлі.
– Ти сама завжди першою починала розмови про дітей. Тисячу разів! А тепер виявляється, що ти мене обманула!
Жоржина відвернулася від юнака й вивчала зал, очікуючи, доки мине його гнів. Він зробив повільний вдих, збираючись з думками.
– Той день у лісі, адже ти не забула його? – Він подивився на дівчину. – У хатинці, яку ми потім шукали і не могли знайти? Зі свічами на підлозі.
– Ну, пам'ятаю…
– Тоді ти сказала мені, що ми особливі. І це знак самої долі.
– Знаків не існує. У нас просто був секс у дурному будиночку в лісі.
– У нашому Таємному Будиночку в Секретному Лісі. Так ти його називала.
– Я сказала це лише одного разу, щоб змусити тебе, нарешті, відмовитися від його пошуків, – вона похитала головою. – Флоріане, я не хочу більше прикидатися…
Жоржина змовкла на півслові й відвернулася від хлопця. Вона відкрила сумку і заходилася щось там шукати. Пропущених дзвінків на мобільному телефоні не було. Їй не хотілося продовжувати цю розмову. Але й не хотілося поки йти.
– Ми з тобою були ще підлітками, коли зустрілися, – знову почала дівчина. – Це зайшло занадто далеко, набагато далі, ніж варто наївним стосункам школярки й студента.
– І зараз ми в безвиході…
– Дійсно, – підтвердила вона. – І щоб з нею впоратися, нам варто певний час зустрічатися з іншими. Це добре позначиться на наших стосунках і додасть їм перспективи. Можливо, згодом нам вдасться все переглянути. Але зараз… – Вона знизала плечима. – Зараз ми нічого не отримуємо одне від одного.
– Отримуємо? – повторив Флоріан.
Жоржина протерла обличчя руками, залишивши на долонях сліди тонального крему. Юнак тільки зараз помітив, що вона не