Зелена миля. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
калібру, яку вони приберегли на його день народження, що мав бути в липні. А потім вони пішли, не звертаючи ні крихти уваги на жінку, яка кричала, і схлипувала, і вимагала сказати їй, що вони робитимуть, якщо наткнуться на банду мандрівних волоцюг чи злісних ніґерів, які втекли з ферми в Ладуку. Тут, я думаю, чоловіки вчинили правильно. Кров уже загусла, проте була ще липка, і колір її був ближчий до ясно-червоного, а не до густо-малинового, як тоді, коли кров уже добре висохне. Викрадення сталося порівняно недавно. Мабуть, Клаус подумав, що в його донечок ще є шанс і він не може собі дозволити його втратити.
Вистежувати по слідах не вмів жоден із них – вони були збирачами, а не мисливцями, чоловіками, які йдуть у ліс на єнота й оленя не тому, що їм дуже хочеться, а тому, що від них цього сподіваються. А подвір’я перед будинком було втоптаним клаптем землі, який вкривали безладно переплутані найрізноманітніші сліди. Клаус із сином обійшли хлів і одразу ж побачили, чому Баузер (поганий кусака, та добрий гавкотун) не здійняв тривоги. Пес лежав, наполовину вивалившись із буди, збитої з дощок, які лишилися від спорудження хліва (над вигнутою діркою спереду була табличка зі словом «Баузер», акуратно виведеним фарбою, – я бачив фотографію в газеті), і голова в нього була розвернута майже на сто вісімдесят градусів. Щоб зробити таке з великою твариною, треба бути силачем, сказав потім обвинувач присяжним на суді над Джоном Коффі… і довго та виразно подивився на одоробло, що сиділо на місці звинувачуваного, опустивши додолу очі, в новісінькому казенному комбінезоні, що сам по собі скидався на вирок. Біля собаки Клаус і Гові знайшли шматок вареної сосиски. Гіпотеза (цілком розумна, я в цьому не сумніваюся) була така, що Коффі спершу привабив пса гостинцем, а потім, коли Баузер доїдав останній шматок, простягнув руки й одним потужним порухом зап’ястків зламав псові шию.
За хлівом простягався північний вигін Деттериків, де того дня не пастимуться корови. Пасовище було мокре від ранкової роси, і на ньому, по діагоналі на північний захід, чітко виднілася протоптана людськими ногами стежина.
Навіть у тому своєму напівістеричному стані Клаус Деттерик завагався, перш ніж нею рушити. Не від страху перед людиною чи людьми, які викрали його доньок; то був страх згаяти час і піти шляхом, яким викрадач прийшов… піти в протилежному напрямку, тоді як дорога була кожна секунда.
Дилему розв’язав Гові. З куща, що ріс біля краю заднього подвір’я, він зняв клаптик жовтої бавовняної тканини. Цей самий клаптик Клаусу показали, коли він сидів на місці для свідків, і він розплакався, бо впізнав у ньому шматок трусиків, у яких спала його донька Кеті. А за двадцять ярдів далі, на вистромленій гілці ялівцю, вони знайшли клапоть блідо-зеленої тканини, що нагадував сорочечку, в яку була одягнена Кора, коли цілувала маму з татом на добраніч.
Деттерики, батько й син, припустили ледве не бігом, тримаючи зброю перед собою, наче солдати під важким обстрілом на спірній землі. Якщо мене й дивує котрась із подій того дня, то ось вона