Не озирайся і мовчи. Макс Кідрук
Читать онлайн книгу.
посилився, і видимість погіршилася так, що Віктор – попри те що його «Nissan X-TRAIL» непогано тримався нечищеної, вже цілковито білої дороги, – був змушений скинути швидкість до 80 км/год.
Одразу за Бродами потягнувся ліс. Пониклі від наліпленого снігу дерева обтискали трасу з обох боків, неначе намагаючись розчавити її, виштовхати з-поміж себе. Відтоді як проминули місто, зустрічних машин не було. Віктор почувався розслабленим і, мабуть, саме тому проґавив темний клубок, що вигулькнув у розмазаному снігопадом світлі фар праворуч від дороги. Марк виявився уважнішим. Уловивши невиразний силует, що відокремився від найщільніших тіней у підліску та метнувся напереріз машині, хлопець сіпнувся й навіть устиг гукнути:
– Тату!
Та було вже пізно. Кросовер струсонуло так, наче під капотом розірвалася граната. Яна перелякано скрикнула, Віктор інстинктивно вдарив по гальмах, учепившись руками в кермо. Марка підкинуло над сидінням, а потім пожбурило вперед. Якби хлопець не був пристебнутим, то, майже напевно, розбив би лоба об передню панель. «Nissan» занесло. Втім, Віктор швидко повернув контроль над машиною: зняв ногу з гальма та викрутив кермо в напрямку заносу. Кросовер вирівнявся та через кілька секунд плавно зупинився на узбіччі.
– Що це було? – перелякано блимнув хлопчак.
Віктор мовчки відстебнув ремінь безпеки та прочинив дверцята. Тієї самої секунди за ручку своїх узявся Марк.
Яна гримнула:
– Не виходь!
Проте хлопець її не послухався. Вони з батьком одночасно вискочили з машини на сніг, обійшли авто й стали перед капотом.
Номерний знак висів на місці, фари – цілі, взагалі особливих пошкоджень не було, лише в нижній частині заліпленого снігом бампера проступала вертикальна тріщина завдовжки п’ять сантиметрів, з якої стирчав жмут сірувато-коричневої шерсті.
– Бампер у нормі? – наелектризованим від адреналіну голосом озвався хлопець. Його трусило чи то з ляку, чи то з холоду.
Віктор не відповів. Він начебто й не помічав сина поряд. Потім, упершись долонями в коліна, нахилився, зблизька обстежив жмут шерсті та промимрив:
– Схоже на піську.
Затиснута в щілині шерсть справді нагадувала… те, що назвав Віктор.
Марк пирснув. Батько скоса глипнув на хлопця.
– Я це вголос сказав?
– Ага.
Судомна, заніміла посмішка.
– Не говори матері.
– Не буду.
Із внутрішньої поверхні бампера на сніг скапувала кров. Віктор став на коліно та зазирнув під машину. Днище також було темним від крові, де-не-де до захисної панелі поприлипали крихітні, вимащені кров’ю шматки шкіри й шерсть, але поза тим – більше нічого. Хай там кого вони збили, істоту проволокло під машиною, і тепер вона лежала на дорозі, десь позаду машини.
Хекнувши – з рота вилетіла хмарка пари, – Віктор підвівся. Марк сховав руки під пахвами й тремтів, аж зубами вицокував.
– Ну