Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич
Читать онлайн книгу.
лице своє… Я не боюся! Нехай спалить мене зрак твій, нехай розверзеться піді мною земля, нехай в муках страшних сконаю я потім, лиш покажи мені лице твоє… Коли увірую, увірують усі ті, що прийдуть по мені, що кров’ю плакатимуть у сумніві своїм. Ради них, ради крові їх, взискуючих, покажи мені лице твоє… Бо як ні… бо як знов ти сховаєшся за невидимість і не почую я голосу твого тут, не в скиніях Моїсейових, а тут, серед цієї нехитрої пустині… не вірю я тоді в тебе й кричу: «…Порожні твої небеса! Облуда – царство твоє! Безсила – воля твоя!.. Ти – омана!.. Ти – безсилість моя!.. Ти – безумство моє!.. Ти…»
…Й упав Авірон на землю й корчився в муках. І сльози його рівнодушно вбирав у себе пісок пустині. А небеса?.. Небеса мовчали… як мовчать до цього дня.
Камінна душа
І
Ой Марусе, камінная душе! Не слухати ж було шептання моєго, Не лишати ж було попонька своєго.
Отже, сьогодні новий ксьондз служив по раз перший службу у церкві. Гуцули прислухалися, придивлялись і остаточно винесли не зле вражіння. Особливо подобалася проповідь. Не змістом, бо змісту мало хто вкємував, а тим, що було її сказано голосно і виразно.
– Вогорит, – єк відпечєтує! – говорили один до одного пошептом.
Взагалі вся служба пройшла дуже добре. Дяк, бажаючи показатися, вигалайкував на дух кінський, закручував, заплутував мелодію до того, що сам ставав як дурний у тім усім, і під кінець служби захрип, сарака, так, що доброго ока горівки треба було відтак, аби голос вернувся.
Та й ксьондз, нема що казати, голосники мав добрі, гуцулія теж гула з охотою, хоч і невлад, а багачі кидали до скарбонки цілими левами.
А поки тяглася служба і дим кадильний, змішавшися з різними іншими гуцульськими пахощами, возносився до престолу, баби по черзі бігали поздоровляти молоду попадю. Властиво, секретно кажучи, гадка тут була інша: баби хотіли переконатися, чи попадя молода, чи файна, отже, чи є надія, що піп буде триматися жінки. Бо попередник сього ксьондза великий був преподобник по бабській часті і добре дався гуцулкам узнаки.
І тут вражіння було добре: попадя виглядала, як квіточка.
– А йке-с молоденьке, Бог би тє вкрив! – весело казали баби і гурмою лізли цілувати у руку. А їмость червонілася, як яблучко, і не знала, чи їй тримати руку, чи сховати за спину, чи обтирати за кожним разом. Все то було для неї нове: і шлюб, і місце, і люди, і сама вона здавалася собі не такою, як була.
Утішені баби голосно прирікали, що́ хто дає на нове господарство, і на цей раз дари їх були щедрі і давалися з охотою. А тим часом закінчилася служба і ксьондз ішов царинкою, оточений гуцулами; ґазди топталися один одному по ногах, аби йти ближче до нового попа та хоч краєм вуха чути, що там він таке говорить.
Ксьондз вичисляв браки, які побачив у церкві: того немає, того немає, а те хоч і є, але в такім виді, що краще би його й зовсім не було.
– Презбитерія… Та хіба ж це презбитерія? Це, вибачайте, хлів свинячий,