Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич
Читать онлайн книгу.
вибачєйте, не до вашого гоніру кажучи, бо сми ту була та й виділа.
– Та я шо? Люде повістували.
– То прошєк тот так си вимов’єє.
– Ади, вни так сидє, а вна баба бінна, незарібна, а він, рахувати, ґазда.
– Ґазда?
– Ає! Четверо товару держит.
– Та й попід церкови си хилєє?
– То вже раз погана душа!
– А та баба му вогорит: не мав би-с устиду ручку корчити. Ліпше би маржини сокотив. А він тогди чим-таки вхопив камінь, тим-таки морснув бабу по голові.
А баба тим часом робила не злий інтерес: вставляючи в слова подяки репліки про своє гірке нещастя, швидкими рухами збирала монету:
– Простибіг, простибіг, ґазди мої… Аж ми си у голові вакомашило… За ваше здоров’є, за господарське старанє… На бінну бабу й здохлєк гавкне і усєка пеня зачепит та й си збиткує… Христос вам напереді, Христос вам назаді, аби-сте діждали… Та так ми в грудєх іздусило, шо гляба й відітхнути… Ой бідочко ж ма кервава.
А у каліки геть цілком попсувалися влови. Звістка про його злочин обійшла пару разів доокола церкви, що, мабуть, о тім вже й попи у вівтарі знали. І де тільки не показувався каліка, всюда зараз підіймалося:
– Цес бабу вбив?
– Ає, ає! Тот самий.
– Ой діду! Посувай си назад у Ростоки, бо шос над тобов нині бучки си крутють.
– ґаздочки мої любі, та й солоденькі, та й файні… Я нічо… Бо тій бабі на дідька би вже переходити… Аби йкий був терпець, то мусить си врвати. Та в’онно та в’онно… а я вже не кємую, єк у мене й тот камінь у руці си знайшов…
Але, очевидно, це нікого не переконувало, і каліка, бачачи цілковите зіпсуття інтересів, надумав направити наслідки свого войовничого запалу і поповз перепрошуватися до баби. Штурхав її голим ліктем у бік.
– Та-бо той, Вась… Та ну…
Але баба знов занадто яскраво бачила всі незчислимі вигоди свого положення і миритися в жаден спосіб не хтіла.
– А йди ти від мене, аби тє й очі мої не виділи й вуха не чули, єк ти мене навіки здоров’я збавив. Ади, люде добрі, шо нема мені єк і рани відоткнути, – єк бих видомокла, тут би мене й смерть моя посіла. Ой-ой-ой, побило мене трьома нещєстями!..
Жебрак совався коло неї, заповзав то з одного боку, то з другого, шепотом обіцяв грошове винагородження, але баба, певне, була того переконання, що ліпше синиця в руки, як журавель в небі, і не піддавалася. Стративши цілковито надію, каліка махнув рукою.
– Рустиме тепер цілу ннину…
А доокола стояли ґазди, підсміюючися, дивилися на ту ідилію і жартували:
– Ци бисте, діду, не казали: та вибачєй, бабо мила, бо з тобов на слюбний на коверець стану.
– Та змилуйте си наді мнов, Божі суди, та й ви, люде добрі! Та й кобих винен, та й кобих винен, а то нічо в свікі.
– Е, нічо! – вмішувалася якась енергійна повновида молодиця в білім кожушку; мабуть, з другого села. – Добре ми нічо! Та йкби то в нас на храму си стало таке, то би в Черемош такого діда вергли. Пху, кат би вже далі брав таких прошєків, шо си б’ют.