Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич
Читать онлайн книгу.
і котиться, котиться по цій розбійницькій дорозі, аж поки не докотиться до свого страшного кінця. І глибока тоска чулася тоді в його словах, віковічна тоска робітника землі, одірваного від своєї матері.
– Шо ми з одягу доброго та з грошей моїх, єк оннаково змію маю під серцем…
А Маруся слухала… слухала…
XII
Там, де Біла і Чорна ріки си сходє, де славне село Устєріки – понад Білою рікою, і на Лєдчину й на Волощину лягло-простяглося село Стебни. Невелике, але красне. На пологих узбочах розложилося, сонце якось м’яко паде, і садовина тобі доспіває, і все.
А в тім селі, по лядськім-таки боці, був ґазда Марусяк. Добрий був ґазда: мав полонину, щось із вісімдесят маржин випасав, лісу мав добрий кавалок, толок коло хати доста, город такий, що варт, – там таке кукурдзє гнало, ік гаджуга.
І був у того ґазди одним один син, Дмитро си називав. Парубок файний, сильний, здоровий – прото флєкєв.
Наступали парубкові роки. Задумувався вже дєдя – що би за пайку дати синові та й що би за дівку на ту пайку з сином посадити. І вже ніби от ік зважив си: багацька дівка, сама-одна; дає стариня добре віно, бере хлопця до себе на ґрунт; та й дівка сама файна, здорова, робітна.
Куда би вже, здавалося, ліпше? Але вийшло не так. Дмитро твердо сказав дєдеві, що дівки тої не бере.
– Чіму?
– Бо не хочу.
– Чіму не хочіш?
– А шо ми з того? Дєдя її багач, полонини має: єк засадит мене в полонину, – півжиття маю там пересидіти.
– А ти єк гадав? Шо ті скором сам у рот ме плисти, ци єк? А у тебе що в голові? Дармуванєчко сєте?
– Я в свого дєді так дармував, шо ціле ґаздівство на своїх плечох тримаю, а тої дівки не беру, бо в мене ше голов не болит.
– Ой, чекай, сину, – шо заболит.
– Та й тогди му знати.
На тім розмова й стала. Дєдя гадав – молоде, дурне, най си набуває. Ну, а леґінь іншу думку мав.
Ой, була-була в тих же самих Стебнях дівка Катерина. Сирота – дєдя її взяв другу жінку. Та не жінку, а відьму перекручену, що такої й світ не видів. Що вже вона не назбиткувалася, що вже не набилася тої пасербиці свої! А Катерина вже така вдалася – от як тиха вода: лиш гляне на мачуху повними сліз очима та й нічого не говорить. А мачуха від того ще й гірше лютиться.
– Чо мовчиш, суко, било би тобов у камінє та в плить, єк тими, шо б’єт? То, ади, раз не крискєнцька[33] дитина, шо ї й не болит. Відьменє йкес.
Хотілося їй криків болю, лайки, оправдання своїх знущань, а дівка, мов на злість, – ні слова ніколи.
І кохалися Дмитрик з тов Катеринков. Буйний був хлопець Дмитро, а при ній якось тих, благий такий робився, лагідний. Уміла якось його без чарів чарувати, що не хотілося при ній ні гуку, ні співу буйного, ні данцю шаленого, а хотілося лиш сильним бути – аби її на руках носити, співати, аби вона лиш слухала.
Коли, трафлялося, темперамент проривався і на запит Катерини: «Що діяв-єс сего тижня?» – доводилося відповідати про якесь дурійство, – і не ганьбила,
Християнська.