Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич
Читать онлайн книгу.
мати такий храм, як у єгиптян? Таж ми сьогодні тут, а завтра де?
– А я хіба кажу… доконче такий? Хіба я так от, точнісінько так сказав? Я не хочу такого храму, але нехай мені дадуть Бога, щоб я його бачив, щоб міг поцілувати, доторкнутися рукою. А то хіба я бачив свого Бога? Або ти, або він, він – та всі? Ану виступи наперед, хто бачив Бога?
Юдей говорив голосно й сильно розмахував руками.
– Моїсей бачив, – несміло відповів хтось.
– Моїсей! – жваво підхопив низенький. – А що я маю в кишені з того, що бачив Моїсей? Хто бачив, той нехай і вірить, а я не бачив, то я… не… – тут він зупинився й швидко озирнув всіх своїми лисячими очками, але зараз же прибрав попередній тон. – Ну, я можу вірити, а можу й ні. Я-то вірю, бо чому ж би я не мав вірити, але… але хіба і всі такі, як я? Є такі, що й не вірять.
– І ти з ними, – сказав хтось, не знати хто, з гурту.
Чорненький перелякався й почав клястися, що він завше давав на жертву і що йому ніхто не може нічого закинути, але його мало хто слухав. Левіт же, здавалося, і зовсім не чув, про що тут була бесіда, бо стояв, відвернувшися, й пильно дивився на гору. Чомусь ніхто вже не хотів провадити такої бесіди далі, і всі порозходилися в різні сторони, пристаючи до інших гуртків.
Тим часом сонце вже не на жарт почало припікати. Люди почали непокоїтися, бо були голодні. Розмови стали більш крикливі й менш зв’язні: кожному хотілося, щоби його послухали одразу, і то його одного. То там, то там якась мати, голосно кричачи, мовби приходила остання її година, задирала сорочку дитині й давала кілька голосних ляпанців; а друга, молодша, потай виймала з пазухи сир і, відвівши дитину, мов за яким ділом, трішки вбік та закриваючи своєю одежею, совала їжу до рота та наказувала швидше їсти. Але дитина, наївшися, починала хвалитися перед товаришами, ті прибігали до своїх матінок і сипали, як з мішка, різними докорами: всі їдять, лиш ми… всім дітям матері дають, тільки ми… і т. д. І між матерями повставала суперечка: одна починала докоряти другій гріхом та лякати карою Божою, а друга виправдувалася, що вона сама – Боже, боронь! – і не подумала навіть їсти, лише трішечки, зовсім трішечки дала дитині, а з дітей навіть Бог не питає суворо, бо вони ж такі дурні. Хіба вони розуміють, що таке піст?
І дуже всім обридло стояти; навіть у передніх, що бачили все, й чули, й захоплені були релігійним екстазом, – навіть у них все вже випарило південне сонце, і зосталося лише почуття важкої конечності. І тому можна собі уявити, які раді були всі, коли нараз побачили громадку своїх ватажків, що спускалася з гори. Всі надзвичайно оживилися, забули й про спеку, й про голод і, кричачи, почали тиснутися до того місця, де мали зійти старшини: кожному-бо хотілося подивитись якнайближче на людей, котрі от за хвилину перед тим бачили місце стіп Господніх і, може, навіть торкалися його устами.
А купка старих дідів, із Моїсеєм на чолі, повагом, не спішачися, йшла в урочистому настрою і, оточена радісним, ляскаючим в долоні Ізраїлем, відповідала на запити. Всі були цілі, нічим не ушкоджені, ані одна волосина навіть