Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi. Марія Конопницька
Читать онлайн книгу.
кулі не роблять пастушкам найменшої шкоди, а, навпаки, діти аж по животах себе гладять від цієї чудової їжі, обережно вийшов з-за камінця і поволі наблизився до вогню. Зоська Ковальчанка зараз же відколупнула шматочок картоплі і подала йому на паличці, запрошуючи брати і їсти.
Кошалек-Опалек не без остраху поклав цю крихту в рот, але, покуштувавши, знову простягнув руку. Тоді дівчатка почали кришити найкраще спечену картоплю і, даючи краснолюдкові по крихітці, так звикли до нього, що Каська Бальцерівна сама поклала йому останню крихточку в рот, і всі, побачивши це, запищали з великої радості, а найголосніше – Кася.
III
Попоївши, Кошалек-Опалек знову сів біля вогню, а коли хлопці підкинули свіжого хмизу й іскорки стали весело скакати по сухих галузках, він так почав розповідати пастушкам про краснолюдків:
– У сиву давнину нас звали не краснолюдками, а боженятами. І жили ми не під землею, не під камінням або корінням старих дерев, як живемо тепер, а по селах, по хатах, разом з людьми. Це було давно-давно. Ще тоді, коли в цій країні панував Лех, який збудував місто Ґнєзно на тому місці, де знайшов гнізда білих птахів. Бо міркував так: «Якщо птахи живуть тут безпечно, то земля ця, мабуть, тиха і добра». І справді земля була такою. Люди кажуть, що птахи ті то були орли, але в наших старих книгах записано, що це були лелеки, які бродили по рівнинних луках і там вили собі гнізда.
Як було, так було, досить того, що вся ця країна від Леха почала зватися Лехія, а люди, що жили в ній, теж прийняли назву лехітів, хоч сусіди звали їх ще й полянами, бо це був народ хліборобів і ходив за плугом на полі. Усе це записано в наших старих книгах і скріплено печаткою.
– А лісу тоді не було? – запитав раптом тоненьким голоском Юзик. – Ані річки, нічого?
– Чому ж! – відповів Кошалек-Опалек. – Був ліс, і то не такий, як сьогодні, а величезна, майже безконечна пуща. А в цій пущі жили великі й страшні звірі і так ревли, що невеликі дерева аж ламалися. Але ми, краснолюдки, знаємо лише про ведмедів. Одного разу розповідав мені прадід мого прапрадіда, що коли такий ведмідь вигорнув його з липового дупла разом з бджолами і медом, то тримав у себе слугою до половини зими і велів день і ніч розповідати казки, а сам тільки лапу смоктав і дрімав у барлозі. Лише коли вдарив лютий мороз і ведмідь міцно захропів, прадід мого прапрадіда бігом пустився з тієї пущі і по семи роках мандрівки повернувся до своїх.
Діти сміялися, слухаючи про цю пригоду, а Кошалек-Опалек розповідав далі:
– Го-го-го! Ото були часи!.. Над полями, над водами тоді шуміли липові гаї, а в них жив один старий, дуже старий божок на ім’я Світовид, який дивився на три сторони світу і охороняв усю країну. Але щодо хат, худоби і подвір’я, то їх стерегли боженята, яких через маленький зріст називали коротульками або скшатами. «Кожна хата має свого скшата», говорили люди в ті старі часи, і нам добре було і весело, бо ми допомагали своїм господарям у всякій роботі: то коням овес насипали і віддмухували полову, щоб золотилось саме чисте зерно, то січку різали, то перетрясали солому, то курей заганяли на сідало, щоб