Карпатське танго. Тетяна Пахомова
Читать онлайн книгу.
не дуже тямить у будівництві, зате добре засвоїв таблицю ділення: половина цегли з вантажівки завжди опиняється на його подвір’ї. Зовсім неподалік, у сусідньому селі, він зводить собі дачу. Ми встаємо зі сходом сонця й муруємо цегляні стіни. Десь о дев’ятій дівчата кличуть нас на сніданок. Після обіду, коли сонце починає немилосердно пекти, тікаємо в затінок і на воду. Це найкращий час для нас з Ізабель. Вона плаває найшвидше з усіх. Удвох наввипередки ми пливемо вниз за течією. Марно намагаюся наздогнати дівчину. Десь за півгодини кричу:
– Ізабе-е-ль! Я здаюся…
Вибираюся на берег. Дівчина сміється й біжить назустріч мені, розставивши руки. Струнке пружне тіло опиняється в моїх обіймах. Я люблю ці миті. Підхоплюю її на руки й кружляю над пахучими травами. Усе у світі притягується. Та сила нашого тяжіння дуже велика: ця дівчина – мій космос, моє сонце. Притуляюся до гарного обличчя. Її очі заворожують і кличуть. Наші поцілунки довгі й пристрасні. Та завжди настає момент, коли Ізабель притихає й раптово серйознішає:
– Ні, ще ні. Ще ні, Андрі…
Я поважаю її «ні» й чекаю того моменту, коли буде «так». На все має бути дозвіл – зайти в будинок, душу чи тіло. Скількох особистих і світових трагедій вдалося б уникнути, якби всі поважали хоча б кордони іншої людини. Ця неповага – далекий доеволюційний привіт, рудимент із тваринного світу. Це там відбувається жорстока боротьба за їжу, житло, самиць. Надможливості людського розуму тисячоліттями намагаються вийти з в’язниці тваринних інстинктів. Я поки що мало знаю людей, їхні стосунки, історію, та відчуваю, що світ міг би бути набагато досконалішим, якби ми не тиснули одне на одного. Шквал негативних оцінок, насильство, приниження – усе це забирає енергію й час в одних і робить безмежно нещасними інших. Кожен у світі людей і тюремний наглядач, і ув’язнений. Я не хотів би бути для когось тюремником. Та інакше ризикую стати довічно ув’язненим у багатьох тюрмах, найстрашнішою з яких може стати моя власна… Мої бажання не мають призвести до руйнування чийогось світу. І я не дозволю комусь топтатися в моєму власному. Гамую свою пристрасть холодною водою Дністра.
Узявшись за руки, ми йдемо в бік табору. З літнього різнобарв’я Ізабель виплітає величезний вінок. Він їй дуже личить. Десь там, на небесах, Леонардо да Вінчі, Себастьяно Річчі, Сандро Боттічеллі люто заздрять мені й просяться назад на землю. Моя засмагла усміхнена Ізабель перевершила вродою їхніх найкращих моделей. З нею легко й приємно. Вона – це я. Я – це вона. Наші почуття схожі на переплетене коріння двох дерев, що зрослися між собою. Ми поступово стаємо одним цілим, і це додає сил і снаги до життя. Біля табору спиняємося. Кохана кладе мені на голову вінок і промовляє по-іспанськи:
– Guapo… Eres muy guapo… Me parece que te amo…[8] – Відверто милується мною.
– Що, що ти сказала, Ізабель? – намагаюся дізнатися, та дарма: вона зі сміхом обертається й прямує до табору.
Нас уже виглядають: спека трохи спала, тож час повертатися до роботи. Стіни вже доволі високі. Ми
Гарно… Ти дуже вродливий… Здається, я кохаю тебе… (