Коли Ти в світ слав рід людський,

      Життя людей зробив борбою,

      Свою Ти божеськість їм дав —

      Дух, творчу силу із любвою.

      Людськеє серце гріх сплямив

      І роз’єднав людей з Тобою,

      І помрачилась в їх серцях

      Та творчість духа із любвою.

      Та встало світло по тьмі ночі,

      Ти поєднав людей з собою,

      Нове життя у світ живий влила

      Знов творчість духа із любвою.

      Дух наш із Твого духа родом

      І вічно зв’язаний з Тобою,

      А вічнії огнива ті —

      Лиш творчість духа із любвою.

      Гей, як то було із первовіку —

      Гей, дай Боже! —

      В Господа Бога діточок много,

      А межи ними не дві зірниці,

      Не дві зірниці, а дві сестриці.

      [Зазвав їх Господь та перед себе][20]:

      «Час вам, дітоньки, в світ розійтися.

      Ось тут даю вам хату й палату,

      Ось тут даю вам плуг і шабельку, —

      Все те даю вам та до вибору».

      Сестра молодша, бач, цікавіша:

      Швидше сягнула, палату взяла.

      Старшій сестриці хата зістала.

      Сестра молодша, бач, цікавіша:

      Скорше сягнула, шабельку взяла.

      Старшій сестриці плуг полишала.

      І розійшлися у світ сестриці,

      І стали жити близько при собі,

      Близько при собі, напроти себе.

      Старша сестриця в бідній хатині,

      Молодша – в ясній, пишній палаті;

      Старша сестриця землицю оре

      І засіває яреє жито,

      А її ниви золотом вкриті;

      Молодша ходить, шаблев воює,

      Золото, срібло в палату зносить.

      Довго жили так обі сестриці,

      Довго жили так, не сварилися.

      Сестра молодша, хоч много мала,

      Стала украдком завидувати

      Ярого жита, проса й пшениці,

      Що росли буйно в її сестриці.

      Ой,