І невже ж ти не бачиш – здається,

      міліонами своїх очей

      могла б ти побачить що-дещо! —

      скілько горя, зовсім непотрібного горя,

      скілько муки, нічим невтишимої муки,

      завдаєш ти цинізмом отим

      найніжнішим, найліпшим, найкращим

      поміж твоїх дітей?

      І невже ж зрозуміть ти не можеш —

      та сума мізку, що день в день, рік-річно

      витворюєш, повинна би, здається,

      порозуміть що-дещо! —

      що пора би покинуть старії шаблони,

      добрі для всяких амеб, протозоїв,

      ехінодермів та міксоміцетів!

      Що вивчена на них твоя

      економія марнотратства

      не згожа для людей, для душ людських,

      як не згожий осел

      до гри на фортеп’яні.

      Подумай, мамо! Тут, на сій планеті,

      скінчився вже твій творчий Sturm und Drang[41];

      той надмір сил, і соків, і тепла

      вже вичерпавсь, і замкнена навіки

      твоя тут творча карієра.

      Що ти могла найвищого створити, —

      се чоловік. Із сих матеріялів,

      які тут маєш під рукою,

      хоч як не дмись,

      нічого кращого створить не зможеш.

      Тож час би, мамо, як єврей Ягве[42]

      (нащо вже пан був строгий і скептичний!),

      сказать собі: «Спочину вже тепер!»

      Признать: «Отсе я гарне сотворила!»

      І заходиться сьому архітвору

      створити рай такий, як слід:

      не дерева, грушки і яблука та фіґи,

      а рай в його нутрі,

      гармонію чуття і волі,

      думок і діл, бажання і знання.

      Ех, мамо, мамо!

      Довгі століття,

      тисячоліття ти водила нас за ніс,

      манила у безмежнії пустині

      фантомами безсмертя

      і перспективами метафізичних

      радощів піль елізейських[43].

      Ти заставляла нас за ті фантоми

      пролити море крови й сліз.

      За них горіли стоси,

      скрипіли колеса тортур,

      розпечені кліщі живеє рвали м’ясо,

      і міліони, міліони серць

      безмежна шарпала розпука.

      І що ж, вкінці доглупалися ми,

      що ті фантоми є [собі] фантоми,

      не варті мук, і крови, і страждання,

      що се лиш твори нашої уяви.

      Так кицька в дзеркалі безодню бачить, поки

      домацається, що за ним нема нічого.

      Тріумф! Тріумф!

      За десять тисяч літ важкої праці

      цивілізації доходимо вкінці

      до тої точки, до якої кицька

      доходить за п’ять хвиль.

      І вздрівши, що за дзеркалом нема нічого,

      ми логікою кицьки заключили,

      що й взагалі нема безодні,

      нема нічого, лиш атом, момент

      і рух молекулярний.

      І ми були готові наплювати

      на всі ті мрії, туги і бажання,

      на всі ті безконечні перспективи,

      що ти сама ж нам, мамо,

      вложила в душу.

      Були