«Так пощо ж ми бажаємо знання?

      Значить, бажаєм смерти? Ні, неправда!

      Хіба ж я смерти Авеля бажав?

      Я жить хотів по-свому – більш нічого.

      Хіба стрілець бажає смерти звіра?

      Він хоче жить, йому потрібно м’яса!

      Він хоче жить і мусить боронитись,

      Щоб звір його не з’їв! А той, що лук

      І стріли видумав, чи смерти він

      Бажав чиєї? Ні, бажав лиш жити,

      Придумував підмогу для життя!

      Значить – знання, то не бажання смерти,

      Не враг життя! Воно веде к життю!

      Вбезпечує життя! От в чім вся річ!

      Як та стріла, що забиває птицю,

      Сама – не птиця! Як той ніж, що ріже,

      Сам – не убійця! Так, значить, знання

      Не винно тут! Воно ні зле, ні добре.

      Воно стається добрим або злим

      Тоді, коли на зле чи добре вжите.

      А хто ж його вживає? Хто його

      В руці держить, як той стрілець стрілу?

      Хто той стрілець?»

      Непривичний до думки,

      Старечий ум, мов раненая птиця,

      Метався, тріпався у темноті,

      Та відповіді на питання теє

      Не міг найти. І знов у інший бік

      Звернувсь.

      «А що ж те дерево життя?

      Яка в плодах його укрита сила?

      Чи справді вни безсмертя можуть дати?

      Здається, ні! Оті немногі люди

      Там в раї, що плодів тих куштували,

      Під лютими ударами юрби

      Вмирали, бачилось, і пропадали.

      Так що ж додав їм плід той? А! Вгадав!

      Вони на смерть ішли, мов на весілля,

      Вмирали з усміхом; із ран, із мук

      Вони катів своїх благословляли.

      Що се значить? Знать, смерть їм не страшна!

      Знать, джерело життя було в їх серці!

      Яке ж се джерело?..

      Ябачив: скоро

      Хто плоду з дерева життя вкусив —

      Прояснювавсь увесь, благим спокоєм

      Проймавсь, і голос піднімав, і кликав

      Усіх до себе, ворогів найгірших,

      Мов другів, обнімав, і був неначе

      Той пластер меду чистого, солодкий

      І запахущий, ясний і поживний,

      Одним чуттям святим наскрізь пронятий.

      Значить, чуття, великая любов —

      Ось джерело життя!»

      І скочив Каїн,

      Мов звір сполоханий, і оглядався

      Довкола, і шептав немов в нетямі:

      «Чуття, любов! Невже ж се так, о Боже?

      Невже в тих двох словах малих лежить

      Вся