На Афоні дзвони дзвонять

      у неділю по вечірні;

      починає Прот великий,

      окликаєсь Ватопед.

      Далі зойкнув Есфігмену,

      загудів Ксеропотаму,

      там Зографу, далі Павлю,

      розгудівся Іверон[146].

      Покотилися по горах

      ті ридання металеві,

      окликаєсь кожда скеля,

      кождий яр і кождий скит.

      І вторують їм зітхання,

      і худі хрестяться руки,

      і несеться тихий шепіт:

      «Cо святими упокой!»

      Ті ридання металеві —

      знак, що хтось розстався з світом, —

      тут нікого не тривожать:

      се щоденна новина.

      Чи то скитник вмер у скиті

      так, як жив, – самотній, тихий, —

      і про смерть його дізнались

      аж у кілька день пізніш —

      тим дізнались, що покійник

      не явився в монастир свій,

      не приніс свою роботу,

      бобу пригорщі не взяв?

      Чи то вмер чернець у кельї,

      пишучи святую книгу,

      Мінею[147], та кіноваром[148]

      в’язні титли красячи?

      Чи то вмер послушник смирний —

      пан колись, чи князь, чи вояк,

      але тут віддавна в кухні

      монастирській послугач?

      Чи то вмер якийсь достойник,

      єромонах чи ігумен —

      тут усім однака шана:

      «Cо святими упокой!»

      Чи то, врешті, хтось живий ще

      сходить на «останній ступінь»,

      покидає світ і волю,

      щоб в печері смерти ждать?

      Глянь, у скелях височенних,

      у стрімких, гранітних стінах,

      що над морським валом висять, —

      чи там гнізда ластівок?

      Ні, се нори жолоблені,

      недоступні, темні ями,

      січені в скалі печери,

      схованки для мев хіба.

      Ні, се нори для аскетів,

      се «остатній ступінь», подвиг

      крайній і безповоротний,

      брама вічности вузька.

      Хто пройшов новицьку службу,

      монастирське