Учень убивці. Робин Хобб
Читать онлайн книгу.
навчити. Це все. З цього часу, як думаєш, ти зможеш цього навчитися? Чи зможеш полюбити це?
Ну і питання для хлопчака. Навіть зараз всередині щось наїжачилось і внюхалося в цю думку, але оскільки я був усього-на-всього дитиною, то не міг заперечити. Але мене з’їдала цікавість.
– Я можу навчитися цього.
– Добре, – він усміхнувся, але в нього був утомлений вигляд і він не був задоволений, наскільки йому хотілося. – Тоді добре. Достатньо добре. – Чейд оглянув кімнату. – Ми можемо почати зараз же. А почнемо з прибирання. Он стоїть мітла. Так, спершу поміняй свою нічну сорочку на… он лежить стара пошарпана накидка. Поки що підійде. Не треба, щоб пралі запитували, чому твої нічні сорочки пахнуть камфорою та знеболювальним, еге ж? Тепер позамітай підлогу, а я поки приберу деякі речі.
Так минуло кілька годин. Я позамітав і помив кам’яну підлогу. Чейд керував мною, доки я прибирав якісь особисті речі з великого столу. Я перевернув трави на поличці, щоб вони краще сушилися, погодував трьох ящірок у клітці, нарізавши для них якогось явно не свіжого м’яса. Ящірки проковтнули м’ясиво, не пережовуючи. Я протер кілька глечиків та мисок і поскладав їх. Чейд працював разом зі мною. Йому подобалося моє товариство, і ми говорили, наче обидва були давніми або, навпаки, новими друзями.
– Ти досі не вмієш читати й писати? І арифметики не знаєш? Оце так чудасія! Що ж старий собі думає? Я подбаю про те, щоб це виправили. У тебе лоб твого батька, хлопче, і ти так само морщиш його. Тобі колись це казали? А, ось ти де, Слінку, суча тварино! Що ти ще натворив?
З-за килима вилізла коричнева ласка. Чейд познайомив нас і дозволив мені погодувати Слінка перепелиними яйцями з миски. Він засміявся, коли тваринка почала бігати за мною і просити ще. Чейд віддав мені мідний браслет, який я знайшов під столом, попереджаючи, що від нього моє зап’ястя може позеленіти, а також застеріг, що коли раптом запитають про нього, я мушу сказати, що знайшов його за стайнею.
Нарешті ми сіли перекусити медяниками і глінтвейном, розташувавшись за низьким столом перед каміном на якихось килимках. Я дивився, як танцює вогонь, кидаючи відблиски на пошрамоване обличчя Чейда, і думав, чому воно здалося мені таким страшним. Він помітив, що я спостерігаю за ним, і його губи скривилося в посмішці.
– Знайоме обличчя, еге ж? Моє.
Ні. Я дивився на химерні шрами, на його бліду шкіру і взагалі не розумів, про що він говорить. Я здивовано подивився на нього, намагаючись збагнути.
– Не турбуйся про це, хлопче. Все залишає свої сліди, і рано чи пізно ти з цим стикнешся. Але зараз… ну…
Чейд встав, потягуючись. Його штани задерлись, і я побачив худі бліді литки.
– Зазвичай це пізніше. Або раніше. Все залежить від того, яку частину дня ти любиш найбільше. Тепер: ти ж пам’ятаєш, що це все – страшенна таємниця? Не лише ця кімната, а й усе загалом: прокидатися вночі, вчитися, як убивають людей, і таке інше.
– Пам’ятаю, – сказав я. Затим, усвідомлюючи, що це може для нього щось означати, додав: – Даю слово.
Чейд захихикав, а