Заради майбутнього. Макс Кідрук
Читать онлайн книгу.
до обіду надішлю, – і Ярик скинув виклик.
Попри неприємний осад від розмови, чоловік відчув радість, що камеру вдалося так швидко продати. Він зберіг у контактах номер Фоменка й одразу після того почув тихе шарудіння в кімнаті. Чоловік пройшов із кухні до кімнати і, помалу прочинивши двері, зазирнув досередини. Дружина прокинулася.
– Уже ранок?
– Так, – сказав він. – Відкинути штори?
– Не треба. – Лі прибрала передпліччя від очей, однак затуманений погляд ковзав стіною понад Яриковою головою, і чоловік збагнув, що дружина його не бачить. – Я ще трохи полежу.
– Звісно. Зробити тобі щось? Хочеш теплого молока? Чаю?
– Ні, я просто полежу.
– Добре. – На неї було боляче дивитися. Жмутки пушку на тім’ї та скронях, що залишилися після останньої хіміотерапії, більше нагадували плісняву, а не волосся. – Піду поснідаю.
Вона мовчки покивала.
Ярик повернувся на кухню, проте снідати не став. Підступив до вікна, притулився лобом до шибки і, закусивши губу, спостерігав, як край неба наливається блідо-сірим кольором.
Слава Фоменко зателефонував трохи більше ніж за годину. Ярик перед тим, як відповісти, секунд п’ять тупився в телефон і супився.
– Слухаю.
– Доброго ранку ще раз! Це знову Славік стосовно камери. Ви ще не відправляли посилку?
Ярик звів очі на годинник – щойно перевалило за восьму – й спохмурнів. Хотів відповісти щось ущипливе – голос співрозмовника не знати чому викликав відразу, проте стримався.
– Більшість відділень працює з дев’ятої, я ще не виходив.
– Чудово! – зрадів Слава. – Бо я тут дещо вичитав.
– Що?
– «Нова пошта» стягує за грошовий переказ аж чотири відсотки. А чотири відсотки з дев’яти тисяч гривень – це… це…
Ярик швидко порахував у голові:
– Триста шістдесят гривень.
– Так і є. І це або я маю переплатити, або ви недоотримаєте. Розумієте?
Ярик замислено мовчав. Слава, витримавши паузу, правив далі:
– Я не платитиму, ви й так відмовилися зробити знижку, але, здається, і вам ці гроші зайвими не будуть. Так? – Ярик усе ще німував, тож голос у слухавці сухо повторив: – Так же?
Триста шістдесят гривень – невеликі гроші, проте в Ярика на той момент усього залишалося не більше від двохсот п’ятдесяти.
– Не будуть, – неохоче погодився він.
– Я можу перекинути вам гроші на картку, – сказав Слава, – але…
– Але що?
– Звідки мені знати, що це не кидалово?
Ярик забув зачинити двері, затхлий запах зі спальні поволі проникав до кухні.
– Нізвідки.
Запах застрягнув у носоглотці, і в голову полізли думки про зруйнований хворобою мозок дружини.
– Зробімо так: ви надішлете фотоапарат на моє ім’я, але під час оформлення вкажете якийсь «лівий», невідомий мені номер телефону, і платіж поставите невеликий, наприклад, п’ятсот гривень. Далі стежитимете за відправленням на сайті «Нової пошти», і коли воно прибуде на відділення в Житомирі, скинете мені скрін, замалювавши номер накладної. Я тоді