Скеля червоного сонця. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
гострий, пронизуючий біль. Застогнала болісно, лячно.
– Дитя моє…
Спробувала звестись на ноги, знову втікати… Не дали. Сильні руки сестри наздогнали знову, а біль пронизував черево, вбиваючи життя, зароджене для народження, а не для смерті. Плакала, відчуваючи, як життя те починає витікатися з неї гарячими хвилями, обливаючи ноги, довгу спідницю… Й прямо над собою побачила напружене, холодне лице сестри, коли обернула та її на спину й схилилася молодим до неї, дужим тілом.
Схилилася, аби вбити.
На очах Мирослави виступилися пекучі сльози.
– Сестро…
Феодося зіщулилася.
– Замовкни!
– Дитя моє… Ти вбила, воно помирає зараз у мені, й душенька ж його невинна волає до небес від болю… – Мирослава відчула, як її пронизує нова хвиля болю й крові витікає більш. – А в тебе ж самої син є, сестро, й ще діти, може, будуть. Чи не боїшся ти, вбивце чужого дитяти, що дітям твоїм відповідати за тебе?
У блакитних очах Феодосі промайнув страх.
– Не смій, чуєш, не смій клясти мого дитяти!
Мирослава лиш позиркнула безжально.
– А ти ж мого не пожалкувала!
– То інше!
– Для тебе інше, а для мене воно найдорожче. То ти й Наумчика мого вб’єш, коли той почне тобі заважати? – Мирослава застогнала, біль почав роздирати наче навпіл, та зло й ненависть до сестри все більш входили в силу, притуплюючи той біль шматуючий. – Гадаєш, що, убивши мене та дитя моє невинне, отримаєш собі щастя? Та щоби ти не дочекалася, й з того світу тобі за смерть своєї дитини помщуся…
Феодося несподівано пополотніла.
– Закрий рота!
Мирославою ж оволодів якийсь дивний стан, коли біль відчувався вже не так гостро, лиш слабко пульсуючи десь у надрах тіла, а серце… серце заповнювалося темнотою, що насувала на нього, мов пізня ніч, – швидко й невпинно. Й зривалися з уст страшні, божевільні слова.
– Страшна ти людина, сестро, – шепотіла гарячково, мов у лихоманці, у пропасниці. – Гадаєш на крові мого ненародженого дитяти вибудувати собі життя щасливе? Ні, кров його невинна на твоїх руках поганських, і навіть отримавши Пантелеймона, не будеш ти з ним тепер щасливою, жодного дня свого не будеш!
Феодося пополотніла ще більш.
– Замовкни! Це життя тобі не врятує…
Мирослава посміхнулася майже спокійно.
– Нехай, нехай я вже тепер помру, байдуже, бо дитя ж померло… Та й ти, ти, убивце, не будеш щасливою поряд Пантелеймона. Я й з того світу об цім потурбуюся. Й діти твої, нащадки твої, схожі на тебе рудоволосі змієнята, вони перемруть через тебе!
Феодося вже тремтіла.
– Та ти ж божевільна! Таке казати…
Мирослава зіщулилася.
– То ненависть моя промовляє!
– Все! Досить!
Очевидно, не витримавши більш страшних промовлянь Мирослави, Феодося навалилася на неї всім тілом, і прохолодні та сильні, хоч і жіночі пальці, затислися довкола