Шляхи долі. О. Генри
Читать онлайн книгу.
до лавки, де сиділа молода пара. Він зняв капелюха і заговорив. Дівчина подивилася на нього з тою самою спраглою цікавістю, з якою розглядала ліхтарі, скульптури й хмарочоси, які робили стару площу такою далекою від Бедфорда.
– Містере… е-е-е… Роанокі, – сказав Пілкінс, – я в такому захваті від вашої незале… вашого ідіотизму, що збираюся взивати до лицарської гідності. Здається, так ви на Півдні це називаєте, коли змушуєте даму сидіти на лавці холодної ночі тільки для того, щоб зберегти свою старомодну гордість. Отже, я маю друга – даму – яку я знаю все життя – яка живе за кілька кварталів звідси – з батьками, сестрами, тітками й такими іншими гарантіями. Я впевнений, що ця леді була б рада та щаслива прийняти в себе міс… е-е-е Бедфорд, тобто їй було б приємно бачити її гостею цього вечора. Не думайте, містере Роанокі, що ви могли б так сильно переступити через свої упередження?
Клейтон з Роанокі підвівся і простягнув руку.
– Старий, – сказав він, – міс Бежфорд буда рада прийти гостинність тієї дами, про яку ви говорите.
Він офіційно представив містера Пілкінса та міс Бедфорд. Дівчина подивилася на нього мило й спокійно. «Гарний видався вечір, містере Пілкінс – ви не думаєте?», – повільно проказала вона.
Пілкінс повів їх до будинку Фон дер Райслінґів із крихкої червоної цегли. Його картка привела здивовану Еліс вниз. Втікачів запросили у вітальню, а Пілкніс тим часом розповів усе Еліс у коридорі.
– Звичайно, я її прийму, – сказала Еліс. – Хіба дівчата з Півдня не мають бездоганного виховання? Звісно, вона залишиться тут. А ти подбаєш про містера Клейтона.
– Подбаю? – задовено сказав Пілкінс. – О так, я про нього подбаю! Як мешканець Нью-Йорку, а тому й частковий власник його парків, я продовжу для нього гостинність Медісон-сквер цієї ночі. Нема сенсу з ним сперечатися. Він сидітиме на тій лавці до ранку. Хіба він не чудовий? Я радий, що ти наглянеш за леді, Еліс. Кажу тобі, на фоні тих заблукалих у лісі дітей мої… тобто, ем, на їхньому фоні Вол-стріт і Банк Англії виглядають залами ігрових автоматів.
Міс фон дер Райслінґ повела міс Бедфорд з Бедфорда до опочивалень нагорі. Коли вона спустилася, то поклала в руки Пілкінсу подовгувату картонну коробочку.
– Твій подарунок, – сказала вона, – який я тобі повертаю.
– О, так, я пам’ятаю, – сказав Пілкінс, зітхнувши, – плюшеве кошеня.
Він покинув Клейтона на парковій лаві й щиросердно потиснув йому руку.
– Коли матиму роботу, – сказав юнак, – я вас знайду. Ваша адреса є на візитці, так? Дякую. Що ж, добраніч. Я перед вами в боргу. Ні, дякую, я не курю. Добраніч.
У себе в кімнаті Пілкінс відкрив коробку й вийняв з неї смішного, вирячкуватого котика, колись набитого цукерками, якому тепер бракувало одного ока-ґудзика. Пілкінс із сумом на нього поглянув.
– Врешті-решт, – сказав він, – я не вірю, що одними грішми…
А тоді він скрикнув і пірнув рукою на дно коробки по щось, що служило для котика ложем – зім’яту, але пахучу, червону, багатообіцяючу