Врятувати Тараса Шевченка. Олександр Гаврош
Читать онлайн книгу.
зграйкою подалися на двір, охоронець, діставши з кишені запальничку і пачку сигарет, теж вийшов за ними. Але закурив на сходах, аби бачити звідтіля своє робоче місце. Проте куточок із плетеним кріслом і самоваром зі сходів не проглядався. Слід було скористатися цим неймовірним шансом негайно. Тим паче що в будь-яку мить могла повернутися й «овечка Берта», яка фотографувала поважних азіатів на їхні дорогі камери.
«Хай вибачить мені Яна, але кращої нагоди більше не трапиться… – мигнуло блискавкою в голові школяра. – Повелитель темряви не може чекати! Вперед, герої!»
Він тінню вискочив зі сховка й обережно присів у плетене крісло на веранді. Ногами відштовхнувся від підлоги, аби воно прокрутилося довкола осі, й, заплющивши очі, промовив: «Свято наближається!» Саме ці слова були ключем-перепусткою минулого разу. Напевно, збоку все це виглядало кумедно, але, як не дивно, за мить у кріслі нікого не вияви-лося…
Докуривши, охоронець помітив, що крісло-гойдалка обернене боком, та ще й злегка похитується. Він одразу гукнув заступницю директора, яка тепло прощалася з гостями біля воріт.
– Марино Андріївно, знову з цим кріслом халепа! – охоронець показав у куточок заскленої веранди.
– А що сталося?
– Таке враження, ніби в ньому хтось сидів!
– Справді, щось до цього експоната останнім часом занадто велика увага, – згадала заступниця директора вчорашній трафунок, коли поважний дебелий пан будь-що хотів у ньому вмоститися. І, попри пояснення, що це заборонено, він вперся, як віслюк. Поки врешті-решт не домігся свого.
– А той школяр уже вийшов? – згадала кучерява екскурсовод про хлопчика, який самотньо оглядав експозицію.
– Ой, я якось не зауважив, – знітився охоронець і глипнув на монітор. – Мабуть!
– Дивний хлопчина: все так ретельно оглядав, що мені захотілося з ним познайомитися. Тепер дуже мало таких учнів. Їм зараз не Шевченко в голові, а комп’ютерні ігри.
Охоронець удруге знітився, бо сам полюбляв, коли не було відвідувачів, погратися в «стрілялки». Тож подумав, що заступниця директора натякає на нього.
– А той вчорашній нахаба так і не прийшов за записником? – запитала Марина Андріївна.
– Ні, – простягнув охоронець синю книжечку, що лежала в нього на столі.
– Нехай буде у вас! – махнула рукою заступниця директора і зайшла у науковий відділ, який слугував спільною кімнатою для музейників. Тут зазвичай за кількома комп’ютерами сиділи шевченкознавці.
А дарма! Бо якби Марина Кононенко, що так і не захистила дисертацію про мову творів Шевченка, розгорнула записник, то знайшла би там чимало цікавого.
Розділ 4
Яна Приймак уже тричі набирала номер сина директора, але капосний хлопчисько відключив телефон. Ох уже ці тинейджери! Завжди із себе щось корчать! Останнім часом цей школярик взяв собі за моду називати її «лялечкою». Мовляв, тепер він буде нею опікуватися. Сміх та й